Eduard Ovchinnikov
SPREADING OF THE KANIV GROUP OF TRYPILLIA CULTURE ON THE LEFT BANK OF DNIEPER
Processes, that occurred in the Late Trypillia period, attracted attention in connection with the disappearance of a number of the local groups at the transition period between the stages - CI and C II. Recently appeare some new materials from the Eastern borders of Trypillia, which connected with this process. The appearance of Trypillia Culture sites on the Left Bank of the Dnieper - one of the key points of spreadinf pf the early agricultural communities in the Middle Dnieper area. In this context are interesting new materials from the sites located along the river. Supoy, a tributary of the Dnieper River to South of Pereyaslav-Khmelnitsky. In 2010-2012. were continued field prospections at this interesting area – mainly around the village Bespalche (Drabivsky district, Cherkasy region). At the site of Bespalche 1 ( Fedky) were found remains of burnt houses. The most of pottery finds origined from Kaniv group (fragments of painted pottery), but some amount of typical Lukashy group pottery (black polished sherds without decoration) also was found here. It looks that at the end of CI stage some population from the right bank of Dneeper (Kaniv group, may be from sites Pekary II and Gryschentsy I) come to this region, where mixed with some people from Lukashy group, which before lived to North. At other sites – Palamary and Kolontayi with Trypillia pottery we have some Neolithic and Early Bronze Age finds. Spreading of Trypillia Culture population on the left bank of Dnieper probably was connected with some changes of environment (“event 5300 BP”). These changes have also led to a change in the type of farming and as a consequence - to changes in material culture. This process leads to the "disappearance" of Trypillia Culture.
Key words: Cucuteni-Trypillia, Kaniv Group, Dnieper, building materials, climate changes.
Едуард Овчинников
ПОШИРЕННЯ КАНІВСЬКОЇ ГРУПИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ДНІПРА
Нещодавно відкриті трипільські пункти на Лівобережжі Дніпра вказують на ще один шлях розселення населення канівської групи «Західного Трипілля» — вверх за течією річки Супій.
К л ю ч о в і с л о в а: Кукутень-Трипілля, канівська група, Лівобережжя Дніпра, будівельні матеріали, кераміка, кліматичні зміни.
Останнім часом пильну увагу вчених привертають процеси, що відбувалися в кукутень-трипільському середовищі на рубежі етапів Трипілля С І і С ІІ. Дослідники відзначають майже одночасне зникнення у Подністров’ї, Побужжі та Буго-Дніпровському межиріччі кількох локальних явищ — петренської, шипинецької, чечельницької та інших груп, які становлять «західний ареал» Кукутень-Трипілля або «західнотрипільську культуру» (ЗТК). На їхньому місці виникають нові локальні варіанти найпізнішого Трипілля (Дергачев 1980; Рижов 1999; 2007; Ryzhov 2012; Ткачук 1998; 2001—2002; 2002). Проте механізм перетворення одних ранньохліборобських об’єднань в інші лишається невідомим. Певну інформацію для вирішення цього питання надають нові матеріали з маловивчених мікрорегіонів розповсюдження «західнотрипільских» старожитностей.
Канівська група ЗТК у Середньому Подніпров’ї
Кардинальні зміни відбувалися в цей час і в Середньому Подніпров’ї. Наприкінці етапу С І простежується масове просування канівської групи «західнотрипільського» населення на північ та північний схід, в ареал мешкання носіїв культури «східного Трипілля» («східнотрипільська культура», за О.В. Цвек; СТК). Найяскравішою ознакою, що вирізняє комплекси матеріалів цих відгалужень кукутень-трипільської спільності, є спосіб орнаментації посуду. Якщо для «східного Трипілля» притаманна рельєфно-жолобчаста орнаментація з фарбуванням після випалу, то для кераміки «західного Трипілля» – це монохромний малюнок по помаранчевому ангобу, нанесений перед випалом виробу.
Історіографія з цієї проблеми нечисленна, проте погляди вчених істотно розходяться з низки питань: час і хронологія, статус канівської групи серед інших локальних проявів Трипілля (див.: Видейко 1987; Круц, Рижов 1985; Рижов 1993; 1999а, с. 60; 2003, с. 52; Овчинников 2004; 2007; 2010; 2010а; Ryzhov 2012, р. 105—106). Наші дослідження протягом другої половини 1990-х і 2000-х рр. показали, що канівська локальна група «західного Трипілля» — це доволі значний масив пам’яток, який нині нараховує близько 90 пунктів. Вони займають частину лісостепової смуги правобережжя Середнього Подніпров’я від Трахтемирівського виступу до гирла р. Рось. До цього регіону включають нижню течію Росі, Вільшанки та частково басейн р. Тясмин. Південно-західна межа проходить по вододілу Південного Бугу й Дніпра. Загалом територія розповсюдження цих пам’яток становить приблизно 80 км уздовж Дніпра та 60 км углиб Буго-Дніпровського межиріччя. По суті це окремий локально-хронологічний варіант ЗТК.
Окремішність канівської групи підтверджують усі категорії артефактів, починаючи від природно-ландшафтної специфіки регіону та закінчуючи особливостями знакової символіки на керамічних виробах. Водночас аналіз керамічних комплексів уможливив виділення кількох типів пам’яток, що відображають п’ять послідовних фаз розвитку канівської групи. Проблема синхронізації їх з етапами загальної періодизації Трипілля вирішена завдяки хронологічним шкалам, розробленим для сусідніх регіонів, — Київського Подніпров’я (Круц 1977; Видейко 2002) і Буго-Дніпровського межиріччя (Круц, Рижов 1985; Рижов 1993; 1999; 1999а). Виділено типи Валява (кінець В ІІ), Переможенці (початок С І), Вільшана І і Новоселиця І (перша половина С І), Пекарі ІІ (друга половина С І) і Грищенці І (рубіж С І —С ІІ). Час канівської групи визначається кінцем етапу В ІІ по рубіж етапів С І і С ІІ включно (Овчинников 2007; 2012).
Наприкінці етапу С І розпочався ще один етап освоєння Середньої Наддніпрянщини, що відображає поява поселень типу Лукашів на Лівобережжі Дніпра. На цих поселеннях цілком відчутний «канівський елемент». Найбільший відсоток канівської кераміки (до 35 %) дають поселення Крутуха-Жолоб в околицях Переяслава-Хмельницького (розкопки В.О. Круца 1969 р. та Г.М. Бузян 1994—2000 рр.), Циблі, уроч. Узвоз та інші (Бузян 1994; 2003; Бузян, Якубенко 1998). Г.М. Бузян вказує на один з ймовірних шляхів розселення трипільських племен на Лівобережжя — з правого берега Дніпра, від Трахтемирівського виступу, через Зарубські броди до гирла Трубежа, а потім вверх по його течії. Витоки «західнотрипільської» складової на лівобережних поселеннях дослідниця справедливо вбачає в канівській локальній групі (Бузян, Якубенко 1998, с. 60; Бузян 2003, с. 12).
Нові пам’ятки на Супої
Процес переселення й транспортні засоби
Кліматичні зміни як причина переселення
Загалом поява трипільських пам’яток на лівому березі Дніпра — один з ключових моментів розселення пізньотрипільського населення. Але ця сторінка в історії трипільської спільноти досі спеціально не вивчалася. Питання напрямку шляхів переселення, його етапів і участь представників різних груп трипільського населення в цьому процесі висвітлювали або тезово, або не піднімали зовсім. З цього боку важливими є матеріали з нових пунктів, розміщених уздовж Супою, що впадає в Дніпро південніше Переяслава-Хмельницького.
Пам’ятки на території с. Беспальче Драбівського р-ну Черкаської обл. та в його околицях були відкриті в 2000-х рр. місцевим краєзнавцем В.Ф. Федьком. У 2009 р. ці пункти обстежила експедиція Черкаської археологічної інспекції за участю співробітників Інституту археології НАНУ. Результати перших досліджень уже опубліковано (Лысенко и др. 2010). Але підняте дослідниками питання про можливість існування в цьому мікрорегіоні трипільських поселень лишилося відкритим, і знайдені на той час матеріали розглядалися винятково як імпорти на цю територію з ареалу розповсюдження пам’яток лукашівського типу, а саме — з околиць сучасного Переяслава-Хмельницького (там само, с. 269). Але В.Ф. Федько продовжив цілеспрямоване обстеження в 2010—2012 рр. і виявив ще один пункт із трипільськими матеріалами, а також уточнив дані про вже відомі пам’ятки (Овчинников, Федько 2012). Наведемо їх.
Беспальче 1, уроч. Федьки (Комарівка) — пам’ятка розміщена на східній околиці села на вул. Прибережній, на заплавній терасі правого берега р. Свисля — лівому допливі р. Супой (рис. 1). Нині заплава меліорована та розорюється. Площа поширення знахідок становить приблизно 550 х 250 м. Пам’ятку відкрив 2003 р. В.Ф. Федько, 2009 р. її обстежили С.Д. Лисенко, Д.П. Куштан і О.В. Дяченко. Зібрані на поверхні матеріали представлені керамікою Кукутень-Трипілля, пізньої бронзи, виробами з кременю та іншого каменю, керамікою та залізними виробами XVII—XIX ст., значною кількістю кісток свійських тварин, а також керамічним пряслицем київського типу (Лысенко и др. 2010).
Дослідники відзначили на поверхні поля світлі плями від розсіяних крихт випаленої обмазки, де виявлено більшість знахідок трипільського часу. Плями розміщені за 30—40 м одна від одної, діаметр їх близько 15—20 м. У шурфі, закладеному на одній з таких плям, не виявлено залишків будівель. Тож було висловлено припущення, що ці об’єкти були природними підвищеннями в заплаві, знівельованими багаторічною оранкою. Але товщина шару гумусу, зафіксована під час шурфування, становила до 0,5 м. Частина фрагментів випаленої глиняної обмазки за наявними ознаками, а саме слідами переплетеної деревини, розщепленої на довгі вузькі смуги, була віднесена до залишків зруйнованих селянських будинків XVII—XIX ст. (там само). Дійсно, випадки застосування деревини в такому вигляді в Трипіллі начебто не відомі. Однак тема деревообробки в трипільському домобудівництві ще чекає спеціального дослідження.
Під час наступних обстежень були зібрані зразки «обмазки», більшість яких цілком відповідає зразкам з трипільських наземних будівель, тобто площадок. Будівельні матеріали можна розділити на два різновиди: так зв. плитчасту й валькову. Плитчаста обмазка виготовлена з глини з природною домішкою пилоподібного піску, що після випалу набула відтінків від сірувато-коричневого до палевого кольору. В деяких фрагментах є червоноглиняний шамот або білі вкраплення (кальцит?). Товщина фрагментів 2,5—3,0 см, зверху вирівняні, нижня сторона аморфна, можливо через те, що плитчастий шар був намазаний на землю, пропікся нерівномірно та на різну глибину. Один з фрагментів зверху вкритий облицювальним шаром більш насиченого палевого кольору, близького до помаранчевого, і був, можливо, залощений (фото 1). Як правило, такі зразки будівельних решток є фрагментами деталей інтер’єру жител — вівтарів, вимосток-«подіумів» (фото 2). Фрагменти вальків виготовлені з домішкою полови та мають відбитки деревини, з якої був зведений каркас будівлі, — колоті плахи, прути. Діаметр останніх близько 2,0—2,5 см.
Перші надходження трипільської кераміки з цієї пам’ятки були представлені лише 25 фрагментами. Наявні тоді матеріали розподілялися на дві групи — столовий розписний і кухонний посуд. Серед розписної кераміки відзначено дві миски, чотири кубки, сфероконічна посудина та горщик. Деякі з них мають сліди монохромного розпису (рис. 2, 3, 5—7).
Трипільська кераміка була знайдена і під час останніх обстежень. Більшість із фрагментів (56 екз.) відносяться до розписного посуду (І група). Сировиною для кераміки була добре відмучена озалізнена глина з природним спіснювачем — пилоподібним піском. Як спеціальні домішки можна розглядати окремі крихти червоноглиняного шамоту та зерна злаків. Поодиноким екземпляром представлений фрагмент без домішок. Вироби випалені в окислювальному середовищі, колір черепка палево-померанчевий різних відтінків — від світлих до насичених. Температура випалу часто невисока, на що вказує мастка поверхня черепка, а іноді й світло-сірий колір фрагментів на зламі. Кераміка тонкостінна, легка, ретельно виготовлена. Поверхня посуду загладжена, на окремих фрагментах збереглися залишки померанчевого ангобу, рідше — розпису.
Знайдено в основному уламки стінок, тож форма посуду встановлюється за одиничними фрагментами уламків вінець (3 екз.), шийки (1 екз.), плічок (1 екз.) і денець (4 екз.). Відтак, можна говорити про миски (3 уламки.), кубки (4 уламки) та, можливо, сфероконічні посудини (2 фрагменти). Фрагментом представлений уламок стінки посудини «закритої» форми з петельчастою ручкою (рис. 2, 1, 2, 4, 8—14).
Кераміка ІІ групи, кухонна (16 екз.), виготовлена з озалізненої глини зі спеціально доданими спіснювачами — товчена мушля та дрібний пісок з блискітками слюди. Випалена у відновлювальному середовищі (насичений сірий колір черепка), з огляду на тонкий прошарок цеглясто-коричневих відтінків у зовнішній поверхні черепка, однак частина посуду була піддана короткочасному окислювальному випалу. За двома фрагментами встановлено форму — горщик. Посуд прикрашений лише рядочком округлих заглиблень під шийкою. В одному випадку простежено вертикальні сліди смугастого загладжування (розчоси) під краєм вінця (рис. 3, 1, 2). Так 1 чи 2?
Кераміка ІІІ групи, так зв. сіролощена (12 екз.), виготовлена з озалізненої глини з домішкою дрібного піску, зерен гематиту (кровавика), окремих крупинок шамоту та білих вкраплень (кальцит?). Випал спочатку, мабуть, був відновлювальним (частина фрагментів на зламі мають інтенсивний темно-сірий колір), а потім окислювальним (зовнішня поверхня має цеглясто-коричневий колір). Ззовні посуд ретельно загладжений. Внутрішня поверхня товстостінних виробів має сліди горизонтальних розчосів, недбало загладжених. Встановлена одна форма — велика посудина з широко відкритими вінцями діаметром 28 см, імовірно, сфероконічної форми (рис. 2, 3, 4).
Загалом ці матеріали можна датувати досить широко — в межах етапу С І. Але деякі спостереження дозволяють звузити хронологічні межі до другої половини С І і навіть рубежу С І/С ІІ. Це, по-перше, недотримання технологічних умов виготовлення розписного посуду. За техніко-технологічними показниками він ідентичний мальованій кераміці з Пекарів ІІ (Овчинников 2012, с. 14—15). У другій половині етапу С І простежується дуже стриманий декор кухонних горщиків: один—два ряди заглиблень по зрізу вінця та під шийкою. Меншою стає і роль розчосів у оформленні зовнішньої поверхні посуду (Овчинников 2010а, с. 23). Найменше хронологічні ознаки наявні на посуді ІІІ-ї групи, що однак характерно для «східнотрипільської» кераміки пізнього Трипілля. Основною тенденцією тут є поступове витіснення виробів із жолобчасто-рельєфною орнаментацією посудом із лощеною поверхнею (Круц 1977, с. 96).
Беспальче, уроч. Левада Гудковської (Попелянка) — пункт з трипільською керамікою розміщений на північно-західній околиці села, на пологому кінці першої надзаплавної тераси лівого берега Супою, що підноситься над заплавою річки на 8—15 м. Пам’ятку відкрив 2008 р. В.Ф. Федько. Раніше тут виявили кераміку доби бронзи та ХVIII—XIX ст., а також вироби з кременю та інших порід каменю, які датуються в широкому діапазоні — від мезо-неоліту до ранньої бронзи (Лысенко и др. 2010).
З останніх надходжень вкажемо два фрагменти трипільських тонкостінних посудин з розписом. Техніко-технологічні характеристики близькі виробам з пункту Беспальче 1, але без спіснюючих домішок.
Беспальче 3, уроч. Колонтаї (Валок) — пам’ятка розміщена за 1,5—2,0 км на південний захід від села, на високій дюні в заплаві лівого берега Супою. Дюна (плато), на якій є знахідки, підноситься над старим руслом Супою на 10—15 м. З півночі плато обмежене старим руслом, а на заході переходить у терасу. Площа поширення знахідок близько 1000 х 200 м. Пам’ятка відкрита В.Ф. Федьком і обстежена 2009 р. вказаними дослідниками (Лысенко и др. 2010, с. 268). Серед знахідок переважають матеріали черняхівської культури, меншою кількістю представлені знахідки доби бронзи та давньоруського часу.
Нові надходження представлені фрагментами неолітичної (2 екз.) та трипільської (3 екз.) кераміки. Неолітичний посуд виготовлений з погано вимішаного тіста (озалізнена глина з дрібним піском), поверхня недбало вирівняна, випал нерівномірний, хоча й проходив за досить високої температури. Ззовні один фрагмент орнаментований скісними тонкими лінійними відбитками зубчастого штампа.
Трипільська кераміка представлена фрагментом придонної частини великої посудини закритої форми (товщина стінки 11—14 мм), виготовленої з відмученої озалізненої глини з природною домішкою пилоподібного піску, крихт червоноглиняного шамоту й гематиту. На поверхні є відбитки поодиноких зерен злаків. Виріб випалений до палевого кольору, температура випалу висока та рівномірна. Тісто щільне, але вимішане недостатньо добре, на зламі пористе. Поверхня недбало загладжена й вкрита ангобом світлішого відтінку на тлі черепка. Аналогічний за цими характеристиками і фрагмент тонкостінної посудини, хоча тісто але шарувате. Розпис на фрагментах не зберігся, однак є всі підстави віднести їх до мальованої кераміки.
До кухонної кераміки попередньо віднесено фрагмент з озалізненої глини з пилоподібним піском і крихтами гематиту, нерівномірно випалений за слабкої температури, поверхня вкрита розчосами.
Беспальче 7, куток Паламарі — поселення (?), відкрите В.Ф. Федьком у 2010 р., розіщене на південній околиці села та займає мисоподібний виступ берега, обмежений з південного заходу р. Свисля, а з південного сходу — старим руслом Супою. Матеріали виявлені на схилі берега, від верху плато до русла річки. Верхня точка розповсюдження знахідок підноситься над старим руслом на 1,5—2,5 м. З південного заходу територія пам’ятки поширюються на схил слабко вираженої старої балки.
Знайдені матеріали представлені кількома зразками кераміки жовтувато- світло-сірого кольору. Тісто добре відмучене, з природною домішкою пилоподібного піску з блискітками слюди. Вироби тонкостінні, хорошої якості, поверхня, ймовірно, була залощена. Слідів розпису або ангобу немає, але техніко-технологічні показники фрагментів дозволяють віднести їх до групи мальованої кераміки.
Сіро-лощена кераміка представлена фрагментом стінки посудини з озалізненої глини з домішкою дрібного піску, великих (до 5 мм) зерен гематиту й білих вкраплень (кальцити?). Випал спочатку відновлювальний, потім короткочасний окислювальний, на що вказує колір на зламі черепка — всередині темно-сірий до чорного, ззовні — від світло-сірого та світло-коричневого до померанчевого. Близьким за техніко-технологічними показниками є фрагмент посудини, виготовленої з озалізненої глини з природним вмістом пилоподібного піску, одиничними зернами гематиту й вкрапленнями світлоглиняного шамоту. Випалена також у двох режимах. З цього ж пункту походить фрагмент керамічного предмета, що нагадує уламок статуетки — частину торса антропоморфної фігурки (область живота й сідниць). Виріб виготовлено з озалізненої глини, помітні вкраплення червоноглиняного шамоту (гематит?), тісто щільне, випалене до насиченого коричневого кольору.
Крім трипільських знайдені неолітичні? матеріали, а також кераміка ранньої або середньої бронзи. Серед останніх — фрагмент стінки товстостінної (товщина 1,1—1,2 см) посудини, прикрашеної горизонтальними лініями відтисків шнура (збереглося дві лінії).
Отже, є підстави вважати, що басейн Супою також входив до ареалу кукутень-трипільської спільності. Обмежена кількість матеріалів не дає змоги чітко визначити їхнє місце на хронологічній шкалі. Проте звузити часові межі існування найбільше обстеженої пам’ятки Беспальче 1 дозволяє загальна картина культурно-історичного розвитку Середнього Подніпров’я за доби енеоліту. Перші трипільські пам’ятки, що з’явилися на Лівобережжі, пов’язуються із лукашівським типом. Вони побутували наприкінці етапу С І і на рубежі етапів С І/С ІІ. Пам’ятки софіївського типу істотно відрізняються за матеріальною культурою та відносяться до найпізнішого періоду Трипілля (Круц 1977, с. 147—149).
Технологічні показники, форма посуду, деякі прийоми оздоблення кераміки з Беспальче 1 вказують на синхронність цих матеріалів з лукашівськими комплексам. Але серед кераміки Беспальче 1 переважає посуд з розписом, а притаманна для лукашівського типу сіро-лощена представлена найменше. Подібне співвідношення в Подніпров’ї спостерігаємо лише на поселеннях канівської локальної групи, яка також доживає до рубежу етапів С І/С ІІ, але на Правобережжі.
Нині можна стверджувати, що, крім указаного напрямку з Трахтемирівського півострова до гирла Трубежу, був і інший шлях освоєння лівого берега Дніпра. Місце переправи знаходилося десь між гирлами Росі та Вільшанки. Вгору по течії Супою просувалися, мабуть, переселенці з найпізніших канівських поселень типів Пекарі ІІ і Грищинці І (рис. 4). З останніх походять аналогії матеріалам із пунктів біля с. Беспальче. Знайдені у Беспальче 1, куток Федьки рештки наземних будівель-площадок свідчать, що хоча б один із відкритих пунктів є стаціонарним поселенням з традиційною для Трипілля забудовою.
Узагальнення відомостей стосовно транспорту в Кукутень-Трипіллі зроблене С.О. Гусєвим. Безперечно, особливості господарського ладу вимагали від ранніх рільників постійних пересувань: підвезення вантажів (збіжжя, деревини, ін.), здійснення далеких експедицій у райони видобутку кременю, солі, перевезень між поселеннями. Для цього трипільці використовували весь доступний їм арсенал транспортних засобів. Це могли бути в’юки, волокуші, сани, водний транспорт і навіть вози (Гусев 1998). Зауважимо, що матеріалом для таких висновків є винятково керамічні моделі та зооморфна пластика. Ці витвори зазвичай дуже стилізовані, через що їх можна інтерпретувати досить широко, а документальні підтвердження наявності таких засобів навряд чи можна вважати задовільними.
Але вирішення цього питання дуже важливе, зважаючи на періодичні міграції значних мас трипільського населення з перенесенням майна в нові селища. Нагадаємо, що ця циклічність здійснювалася згідно з обрядом «полишення поселень», відповідно з яким селище знищувалося з дотриманням певних ритуалів (Зиньковский 1973; 1975; 1982; Маркевич 1981; 1990; Круц 2003; Бурдо 2003а; 2007; Овчинников 2005). Наявність транспортних засобів була необхідною саме для цього моменту «великого переселення» на нове місце.
Очевидно, основним і широко вживаним транспортом були сани, запряжені волами. Вони зафіксовані в численних керамічних моделях (фото 3). Технічні особливості цих модельок детально проаналізувала В.І. Балабіна, яка вважає, що за параметрами сани використовувалися як вантажні, а не їздові чи поховальні (Балабина 2005, с. 212). За відсутності тоді доріг переваги саней не викликають заперечень. Дослідниця вважає, що сани — універсальний транспортний засіб, яким можна здолати різні місцевості: суходоли, заливні луки та болотисті низини (там само, с. 211). Вона ж наводить низку аналогій застосування саней в умовах бездоріжжя що літнього, що зимового (там само, с. 184—185). Довге побутування саней поряд із возами на колесах пояснюється також і їх використанням у культових церемоніях різних народів, зокрема в поховальному обряді (там само, с. 185). Не виключають використання побутових саней і в поховальному обряді трипільського населення. Як найбільш розповсюджений вид транспорту вони набували ще й сакрального забарвлення, допомагаючи небіжчику здолати шлях у потойбічний світ (Гусев 1998, с. 26; Бурдо 2003, с. 27—29).
Думка про розселення трипільських общин на нові території вздовж річкових долин загальновизнана. Т.Г. Мовша вказувала на сітку водних артерій як на найпридатніші шляхи для міжетнічних контактів на Правобережній Україні за доби енеоліту (Мовша 1993, с. 46). Ідеальним покриттям для пересування саньми була та є зледеніла та вкрита снігом взимку річка. Зимовий час сприятливий для переселення ще й через те, що він вільний від сільськогосподарської діяльності. Об’єми вантажу при переселенні мали бути величезними, і нові місця для проживання, безумовно, підготовлювали зарані.
Пересування водним шляхом із перевезенням вантажів у теплі пори року теж мало певні переваги. В першу чергу, це зменшення ваги вантажу за рахунок виштовхуючої сили води. Могли використовуватися навіть примітивні плавзасоби, які не знайшли відображення в матеріальній культурі трипільців. Таким чином, скорочення відстаней на пересіченій місцевості по прямій навряд чи мало місце, а основними шляхами сполученнями в лісостеповій зоні, очевидно, були водні.
Ми виміряли відстані між трипільськими поселеннями Лівобережжя та Дніпром. Вимірювалися ймовірні реальні відстані, які приходилося подолати при переселенні. Рух йшов вздовж річок, довжина русел яких, з урахуванням усіх вигинів, і була зафіксована від устя до місця розташування пам’ятки. Найвіддаленішим лукашівським пунктом нині є епонімне поселення Лукаші в басейні Трубежу — 56 км. Найсхіднішим на Лівобережжі є Беспальче 1, але воно віддалене від Дніпра тільки на 38 км. Загалом найсхіднішими є нещодавно введені до наукового обігу трипільські поселення етапу С ІІ в басейні Тясмина, але на правому березі Дніпра (Археологічні пам’ятки… 2004, с. 633).
Тобто, наявність трипільських пам’яток на Супої вказує на ще один напрямок переселення на лівий берег Дніпра, а не на розширення загальнотрипільського ареалу. Однак учасниками руху у цьому напрямку є представники «західного Трипілля», а саме носії канівської групи.
Кардинальна зміна регіону мешкання була, ймовірно, серйозним випробуванням для пізньотрипільських общин. Простеживши відмінності природно-ландшафтних умов проживання пізньотрипільського населення, В.О. Круц відзначає особливості поселень на лівому березі Дніпра, розташованих в заплавах річок. Дослідник визнає цілком ймовірним розміщення селищ на заплавних підвищеннях і припускає, що розливи Дніпра за доби неоліту—енеоліту не були значними (Круц 1977, с. 139—141). Не погоджуючись із Є.Ю. Кричевським, який писав про переорієнтацію господарства трипільців в бік домінування тваринництва на пізньому етапі (Кричевський 1950, с. 33), В.О. Круц разом з тим визнає, що в певні періоди населенню Наддніпрянщини було важко підтримувати звичний господарчий лад. Першопрохідцям в освоєнні Київського Подніпров’я — мешканцям поселень типу Чапаєвка — був притаманний тваринницько-мисливський характер господарства. Перевага кісток диких тварин над свійськими, відзначена на деяких лукашівських поселеннях (Круц 1977, с. 141—146), імовірно, відбиває наступний етап освоєння нових територій, але вже на Лівобережжі. Мабуть, має рацію М.Ю. Відейко, який вважає за доцільне включати до лукашівського типу лише лівобережні пункти (Видейко 2002). Цілком імовірно, що розвиток трипільського населення на Лівобережжі рубежу етапів С І/С ІІ йшов іншим шляхом. Проте підтвердити чи спростувати це можна лише детальним аналізом джерел.
Безперечно, були істотні причини для переселення носіїв канівської групи на лівий берег Дніпра з його більш низькою топографією. Найперспективнішим здається шукати ці причини в кліматичних змінах. Остання з робіт на цю тему присвячена співвіднесенню змін у локалізації пам’яток кукутень-трипільської спільноти зі змінами клімату, де останні маркуються трансгресіями й регресіями Чорного моря (Дяченко 2010). Зокрема, перехід від кінця Трипілля С І до початку С ІІ припадає на другій пік регресії середньокаламитського часу (3600—3400 рр. до н. е.). Тобто, лукашівські та найпізніші канівські поселення існували в умовах більш холодного й посушливого клімату. Саме з останнім, припускає О.В. Дяченко, могла бути пов’язана й більш низька топографія лівобережних поселень (там само, с. 43). Це доволі невисокі (5—10 м над рівнем заплави) борові тераси (Круц 1977, с. 79—80) або схили й кінці лесових терас (Бузян 2003, с. 8). Поселення Лукаші влаштоване на рівнині біля болота (Круц 1977, с. 79). Цій тенденції відповідають і Беспальче 1, куток Федьки та Беспальче 7, куток Паламарі, з яких перше розкинулося в заплаві притоки Супою.
Звичайно, умови Лівобережжя відрізнялися від звичних для трипільського населення умов Правобережжя та Канівського мікрорегіону зокрема. Типові для правобережного лісостепу реградовані, малогумусні та слабогумусовані чорноземи на Лівобережжі розміщені на досить віддалених від поселень підвищених рівнинах. А от лучні, торф’яно-болотні ґрунти й торфовища низинні вздовж річкових долин лівих приток Дніпра Десни, Трубежу та Супою істотно відрізнялися за врожайністю (Географічна енциклопедія..., 1989, карта «Ґрунти»). С.А. Горбаненко відносить останні до ґрунтів 3-го типу, на формування яких постійно впливає близька волога місцевість (Горбаненко 2004, с. 302). Відомо, що заплавні землі не потребують відпочинку чи якогось комплексу заходів для відновлення їхньої родючості, оскільки ці ґрунти щорічно поновлюються під час розливів рік (Краснов 1967, с. 20). Тож використання земель у заплавах річок було доцільним. За мінімальних затрат зусиль для обробітку ґрунту хлібороб одержував гарні результати. Впевнено можна говорити про те, що такі ділянки використовували і як пасовища та для заготівлі кормів для худоби (Горбаненко 2004, с. 305—307).
На відмінності господарської діяльності різних груп ранньохліборобського населення Наддніпрянщини вказували й раніше (Пассек 1949, с. 16—17; Кричевський 1950, с. 33). Розбіжності ґрунто-біокліматичних областей, в яких мешкали носії пам’яток типу Коломийщина І, з одного боку, та поселень типів Чапаївка та Лукаші, з іншого, спричинили відмінності в господарському устрої останніх, вважає О.Г. Корвін-Піотровський (Колесников 1993, с. 30—32).
Ґрунти Канівщини сформувалися під лісовою рослинністю (1-й тип, за: Горбаненко 2004, с. 303, рис. 2). Ймовірно, що під поля розорювали ділянки на плато Канівських висот, розчищені від лісу. За зміни клімату на більш посушливий вони не забезпечували необхідної врожайності. Переваги ж заплав і понижених ділянок Лівобережжя для потреб сільського господарства були очевидні. Отже, це могло стати однією з причин зміни місць проживання носіїв канівської групи ЗТК.
Канівське населення переживало кризу протягом усієї другої половини етапу С І, що відображено, в першу чергу, в гончарстві. В орнаментах посуду з пам’яток типу Пекарі ІІ відбулося різке збільшення кількості знаків, яке супроводжувалося масовою появою посуду низької якості (Овчинников 2012, с. 15, 23). Саме за зростанням знакової символіки в орнаментах фіксуються кризи (навіть їхній початок) у трипільському суспільстві. Це спостерігається в багатьох прикордонних регіональних групах Західного Трипілля, зокрема в томашівській (Ткачук 1993, с. 98; Ткачук, Мельник 2000, с. 228).
Імовірно, в умовах кліматичних змін і внаслідок спричиненої ними економічної кризи кількість населення зменшувалася, поступово гублячи ознаки етнічної ідентичності. На нових територіях нащадки носіїв канівської групи ЗТК згодом розчинилися в сусідніх потужніших локальних угрупованнях. На рубежі етапів С І/С ІІ таким регіональним об’єднанням у Середньому Подніпров’ї були лукашівські общини, для яких визначальну роль відігравали зв’язки із центрально-європейським енеолітом (Видейко 2001).
Узагальнення останніх поглядів на взаємозв’язки різноетнічних масивів у Середньому Подніпров’ї дає підстави вважати, що носії неолітичних культур ямково-гребінцевої кераміки дніпро-донецької спільноти уникали близьких контактів зі своїми сильнішими сусідами (там само, с. 228). І все ж на поселенні Пустинка 5 йшло формування комплексу трипільської «кухонної» кераміки. Це свідчить про посилення тенденції до інтеграції по мірі трансформації та зближення систем господарства (Телегин, Титова 1998). Ці процеси заслуговують на подальше вивчення. І з цього погляду цікавими видаються сумісні знахідки трипільських, неолітичних і ранньобронзових матеріалів на пунктах Беспальче 3, куток Колонтаї та 7, куток Паламарі. Не виключено, що в подальшому тут буде отримана інформація про долю ранньохліборобських общин у фіналі Трипілля.
Э.В. Овчинников
РАСПРОСТРАНЕНИЕ КАНЕВСКОЙ ГРУППЫ ТРИПОЛЬСКОЙ КУЛЬТУРЫ НА ЛЕВОБЕРЕЖЬЕ ДНЕПРА
РЕЗЮМЕ
Процессы, происходившие в позднем Триполье, привлекают пристальное внимание в связи с исчезновением ряда локально-хронологических вариантов памятников на рубеже этапов С І/C ІІ. В последнее время появляются материалы из малоизученных микрорегионов, которые помогут пролить свет на условия, при которых исчезли крупные объединения трипольского общества.
Появление трипольских памятников на Левобережье Днепра — один из ключевых моментов расселения раннеземледельческих общин в Среднем Поднепровье. В этой связи интересными представляются новые материалы из пунктов, расположенных вдоль течения р. Супой, впадающей в Днепр южнее Переяслава-Хмельницкого. В 2010—2012 гг. были продолжены обследования памятников на территории и в окрестностях с. Беспальче Драбовского р-на Черкасской обл. Результатом последних поисков стало обнаружение нескольких новых местонахождений с трипольскими материалами, а также уточнение данных по уже известным памятникам.
Достаточно представительной выглядит выборка из Беспальче 1, уроч. Федьки. Строительные материалы от наземных построек (площадок) свидетельствуют, что этот пункт является поселением с традиционной для Триполья застройкой. Соотношение различных групп керамики указывает на абсолютное преобладание расписной посуды, тогда как серо-лощеные сосуды, типичные для лукашовской группы, представлены наименьшим количеством. Подобное соотношение в Поднепровье наблюдаем лишь на поселениях каневской группы. Последние доживают здесь до рубежа этапов С І/С ІІ. Участие представителей этой группы в сложении лукашовских памятников в районе Переяслава-Хмельницкого было зафиксировано ранее Г.Н. Бузян. Там посуда с росписью составляла от 15 до 35 %.
В движении вверх по течению р. Супой участвовали переселенцы из позднейших каневских поселений типа Пекари ІІ и Грищенцы І. Именно оттуда происходят прямые аналогии расписной керамике из местонахождений у с. Беспальче уроч. Федьки и Левада Гудковской (Попелянка). Не менее интересным представляется сочетание трипольской, неолитической и раннебронзовой керамики на пунктах Паламари и Колонтаи. При дальнейшем изучении они могут дать информацию об исторической судьбе переселившихся раннеземледельческих общин.
Причинами, вынудившими к переселению на левый берег Днепра, послужили серьезные изменения климата на более засушливый. Плато Каневских высот, которые уже не могли обеспечить сельскохозяйственной продукцией, были оставлены. Низинные же участки Левобережья, ежегодно обновляющиеся во время разливов рек, при минимальных затратах труда постоянно давали хорошие результаты. Однако в процессе переориентировки хозяйственного уклада происходил постепенный разрыв связей, обеспечивающих этническую консолидацию, что и привело к исчезновению каневской группы «западного Триполья».
ЛІТЕРАТУРА:
Археологічні пам’ятки трипільської культури на території України. Реєстр // ЕТЦ. — 2004. — Т. І. — С. 563—700.
Балабина В.И. Глиняные модели саней культуры Кукутень-Триполье и тема пути // Памятники археологии и древнего искусства Евразии. Памяти Виталия Васильевича Волкова. — М., 2004. — С. 180—213
Бузян Г.Н. Новые позднетрипольские памятники на Левобережье Днепра // Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья V тыс. до н. э. — V в. н. э. — Тирасполь, 1994. — С. 70—73.
Бузян Г.М. Група поселень трипільської культури на Переяславському Лівобережжі // Трипільські поселення-гіганти. — К., 2003. — С. 8—13.
Бузян Г.М., Якубенко О.О. Дослідження трипільського поселення Крутуха-Жолоб поблизу Переяслава-Хмельницького // АВУ 1997—1998 рр. — К., 1998. — С. 59—60.
Бурдо Н.Б. Керамічні моделі саней трипільської культури // Український керамологічний журнал. — 2003. — № 1 (7). — С. 25—30.
Бурдо Н.Б. Сакральный аспект архитектуры трипольских протогородов // Трипільські поселення-гіганти. — К., 2003а. — С. 18—21.
Бурдо Н.Б. Реконструкція будівель трипільської культури // Трипільська культура. Пошуки. Відкриття. Світовий контекст (до 100-річчя від дня народження О. Ольжича). — К., 2007. — С. 29—48.
Видейко М.Ю. Каневская группа трипольских поселений // Современные историко-археологические исследования. — К., 1987. — С. 61—66 (Деп. в ИНИОН АН СССР 2.02.1989, № 36853).
Видейко М.Ю. Триполье и неолитические общества на Среднем Днепре: вопросы взаимодействия // Od neolityzacji do poczatkow epoki brazu. — Poznań, 2001. — S. 215—229.
Видейко М.Ю. Локальные группы трипольской культуры на Среднем Днепре // Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья V тыс. до н. э. — V век н. э. — Тирасполь, 2002. — С. 60—62.
Географічна енциклопедія України. — К., 1989. — Т. 1.
Гершкович Я.П. Обряд «оставления жилища»: археологические признаки и историко-этнографические параллели // Поселення-гіганти Трипільської культури. До 110-річчя відкриття культури. — К., 2003. — С. 28—31.
Горбаненко С.А. Сільське господарство слов’ян другої половини І тис. до н. е. (за матеріалами Лівобережжя Дніпра) // Археологія давніх слов’ян. Дослідження і матеріали. — К., 2004. — С. 301—314.
Гусев С.А. К вопросу о транспортных средствах трипольской культуры // РА. — 1998. — № 1. — С. 15—28.
Дергачев В.А. Памятники позднего Триполья: Опыт систематизации. — Кишинев, 1980.
Дяченко А.В. Эвстатические колебания уровня Черного моря и динамика развития населения кукутень-трипольской общности // Stratum plus. — 2010. — № 2. — С. 37—48.
Зиньковский К.В. Новые данные к реконструкции трипольских жилищ // СА. — 1973. — № 1. — С. 137—150.
Зіньковський К.В. До проблеми трипільського житлобудування // Археологія. — 1975. — 15. — С.13—21.
Зиньковский К.В. Значение моделирования в исследовании остатков построек на поселениях трипольской культуры // Археологические памятники Северо-Западного Причерноморья. — К., 1982. — С. 19—32.
Колесников(Корчин-Пиотровский) А.Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья. Опыт социальных реконструкций в археологии. — К., 1993.
Краснов Ю.А. О системе и технике раннего земледелия в лесной полосе Восточной Европы // СА. — 1967. — № 1. — С. 3—21.
Кричевський Є.Ю. Про відносну хронологію пам’яток трипільської культури // Археологія. — 1950. — ІІІ. — С. 9—36.
Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К., 1977.
Круц В.А. К истории населения трипольской культуры в междуречье Южного Буга и Днепра // Первобытная археология: Материалы и исследования. — К., 1989. — С. 117—132.
Круц В.А. Трипольские площадки — результат ритуального сожжения домов // Трипільські поселення-гіганти. — К., 2003. — С. 8—13.
Круц В.О., Рижов С.М. Фази розвитку пам’яток томашівсько-сушківської групи // Археологія. — 1985. — 51. — С. 45—56.
Лысенко С.Д., Куштан Д.П., Дяченко A.B., Разумов С.Н., Федько В.Ф. Памятники у с. Беспальче Драбовского р-на Черкасской обл. // АДУ 2009. — К.; Луцьк, 2010. — С. 266—269.
Маркевич В.И. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. —– Кишинев, 1981.
Маркевич В.И. Домостроительство племен культуры Триполье-Кукутени // Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине. — К., 1990. — С. 47—51.
Мовша Т.Г. Хронология Триполья-Кукутени и степные культуры эпохи раннего металла в ее системе // Проблемы археологии Поднепровья. — Днепропетровск, 1984. — С. 60—83.
Мовша Т.Г. Трипільско-кукутенська спільність та взаємовідносини її культур // Тези доп. і повідомлень 1-ї Тернопільської обл. наук. історико-краєзн. конф. — Тернопіль, 1990. — Ч. 1. — С. 38—40.
Мовша Т.Г. Взаємовідносини степових і землеробських культур в епоху енеоліту — ранньобронзового віку // // Археологія. — 1993. — № 3. — С. 36—51.
Мовша Т.Г. Трипільсько-кукутенська спільність — феномен у стародавній історії Східної Європи (до проблеми виділення культур) // ЗНТШ. — 1993а. — Т. ССХХV: Праці історично-філософської секції. — С. 24—58.
Овчинников Е. Трипільська культура на Канівщині // Трипільська цивілізація у спадщині України. — К., 2004. — С. 288—299.
Овчинников Э.В. К вопросу о трипольском обряде оставления поселений // Проблеми археології Середнього Подніпров’я. До 15-річчя заснування Фастівського державного краєзнавчого музею. — К.; Фастів, 2005. — С. 74—84.
Овчинников Е.В. Трипільське населення Нижнього Поросся (етапи В ІІ — С І). Автореф. дис. … канд. істор. наук. — К., 2007.
Овчинников Е.В. «Кухонна» кераміка канівського та володимирівсько-томашівського локальних варіантів Західного Трипілля: порівняльний аналіз // Актуальні проблеми археології. Тези Міжнарод. наук. конф. на пошану І.С. Вінокура. — Тернопіль 2010. — С. 22—23.
Овчинников Э.В. Расписная керамика каневской группы «Западного Триполья» (по материалам поселения хут. Незаможник) // Колекції Наукових фондів Інституту археології НАН України. Матеріали та дослідження. — К., 2010а. — С. 18—26 (Серія «Археологія і давня історія України». — 3).
Овчинников Е.В. Розписна кераміка канівської групи Кукутень-Триполья // Археологія. — 2012. — № 1. — С. 13—26.
Овчинников Э.В., Федько В.Ф. К вопросу о появлении трипольских памятников на левом берегу Днепра // Археологія і фортифікація Середнього Подністров’я. — Кам’янець-Подільський, 2012. — С. 19—22.
Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений (III—II тысячелетия до н. э.). — М., 1949 (МИА. — 10).
Рижов С.М. Небелівська група пам’яток трипільської культури // Археологія. — 1993. — № 3. — С. 101—114.
Рижов С.М. Кераміка поселень трипільської культури Буго-Дніпровського межріччя як історичне джерело. Автореф. дис. … канд. істор. наук. — К., 1999.
Рижов С.М. Кераміка поселень трипільської культури Буго-Дніпровського межиріччя як історичне джерело. Дис. ... канд. істор. наук // НА ІА НАНУ, 1999a. — Фонд 12, № 789.
Рижов С.М. Трипільська культура Середнього Подніпров’я // Відпочивайте в селах Київщини. Путівник-довідник. — К., 2003. — С. 48—55.
Рижов С.М. Сучасний стан вивчення культурно-історичної спільності Кукутень-Трипілля на території України // О. Ольжич. Археологія. — К., 2007. — С. 437—477.
Телегин Д.Я., Титова Е.Н. Поселения днепро-донецкой этнокультурной общности эпохи неолита (свод археологических источников). — К., 1998.
Ткачук Т.М. Знакова система Трипільської культури // Археологія. — 1993. — № 3. — С. 91—100.
Ткачук Т.М. Походження та відносна хронологія кошиловецької групи // Трипільське поселення Кошилівці-Обоз. — Заліщики, 1998. — С. 15—17.
Ткачук Т.М. Конец этапа СI и начало СII трипольской культуры Верхнего Поднестровья (на материалах поселения Бильшивци) // Stratum plus. — 2001—2002. — № 2. — С.196—217.
Ткачук Т.М. Фази розвитку і відносна хронологія шипинецької групи археологічних пам’яток // ЗНТШ. — 2002. — Т. 244. — С. 89—114.
Ткачук Т.М., Мельник Я.Г. Семіотичний аналіз трипільсько-кукутенських знакових систем (мальований посуд). — Івано-Франківськ, 2000.
Цвек О.В. Релігійні уявлення населення Трипілля // Археологія. — 1993. — № 3. — С. 74—90.
Якубенко О.О. Трипільська розписна пластика з розкопок В.В. Хвойки в Середньому Подніпров’ї // Вікентій В’ячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію: До 150-річчя від дня народження. — К., 2000. — С. 125—148.
Ryzhov S.N. Relative chronology of the giant-settlement period BII—CI // The Tripolye culture giant-settlements in Ukraine: formation, development and decline. — Oxford and Oakville, 2012. — Р. 79—115.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
АВУ Археологічні відкриття в Україні. К.
АДУ Археологічні дослідження на Україні.
АП Археологічні пам’ятки УРСР. К.
ЕТЦ Енциклопедія трипільської цивілізації. К.: Укрполіграфмедіа
ЗНТШ Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка. Львів.
МИА Материалы и исследования по археологии СССР
НА ІА НАНУ Науковий архів Інституту археології НАН України
РА Российская археология. М.
СА Советская археология. М.