Taras Holota

 

Psycholinguistic conception of the folkloric fear and its verbalization in Ukrainian texts

 

The purpose of this article is to collect, define, interpret, and analyze the fundamental knowledge concerning the functioning of ‘fear’ in the paradigm of the Ukrainian folklore. Additionally, in the paper, the newly coined term ‘folkloric fear’ has been suggested with the aim of describing a phenomenon of perception of folklore texts by recipients who were the carriers of an ancient mythological type of thought-production. As a result of listening to a great number of folklore texts, where the concepts of horror were verbalized, an individual became subjected to ‘folkloric fear’ which accumulated in consciousness and caused anxiety. Furthermore, in accordance with the laws of the psychosomatic nature of a human mind, the ‘folkloric fear’ can be transformed into the biological fear with a real set of symptoms. Thus, this article is an attempt to collect and study the fundamental principles that govern the ‘folkloric fear.’

Key words: folkloric fear, folklore, fear, concept, mythology, psycholinguistics.

 

Тарас Голота

 

Психолінгвістична концепція фольклорного страху

та його вербалізація в українських текстах

 

Усна, а згодом і писемна, народна творчість як фундаментальна складова української ментальності сформувала культуру загалом та літературу зокрема, а отже, й мову, за допомогою якої автори різних епох вербалізували концепти мовної картини світу. Усну народну творчість України можна умовно поділити на чотири категорії: епос, лірика, драма та ліро-епос. До жанрів першої категорії входять байки, притчі, загадки, анекдоти, легенди, перекази, казки. Другій же категорії належать жанри трудових, соціально-побутових та календарно-обрядових пісень, тоді як драми є самодостатнім жанром. Четверта категорія містить такі жанри, як думи, балади та історичні пісні. Ця класифікація необхідна для того, щоб обмежити поле нашого дослідження лише народним епосом, лірикою та ліро-епосом, тоді як драма відзначена домінантними соціально-побутовими та суспільно-політичними аспектами української культури.

Виходячи з міркування про те, що драматургія була голосом народу, певною демонстрацією суспільного невдоволення, методом оприлюднення бажаних концепцій та висміювання небажаних, у ній не знайшлося достатнього простору для актуалізації міфологічної концепції страху. Напрочуд, у мові ліро-епосу відбилися всі архаїчні й архетипові страхи українського народу, які були частково витіснені (або асимільовані) приходом християнства з Візантії та хрещенням Русі Володимиром у 988 р. Тим не менше, архаїчні концепти української міфосистеми не припинили свого функціонування як у мовній картині світу українця, так і в його культурній спадщині аж до кінця ХІХ ст., а в деяких регіонах Полісся, Карпат і Закарпаття вони ще й досі залишились домінантними, асимілювавшись із християнством.

З біологічної перспективи, страх належить до категорії фундаментальних емоцій людини, має захисний характер та супроводжується певними фізіологічними змінами вищої нервової діяльності, що відображується на різних соматичних процесах (частота пульсу та дихання, показники артеріального тиску, робота шлунку) [Ольховецький 2010, с. 175]. Крім того, психологи ще виділяють суміжне зі страхом поняття – тривога, яке часто супроводжує феномен страху. Проте, в якості фундаментального поняття для нашого лінгвістичного дослідження ми будемо орієнтуватися на термін «страх» із метою звузити понятійний апарат для аналізу. Застосовуючи базовий логічний принцип «Лезо Оккама», необхідно максимально звузити варіативність сутностей дослідження і при цьому зберегти об’єктивність, простоту та вичерпність результату. Як уважає А.І. Радченко, «цей принцип вимагає у процесі наукового моделювання обирати найпростіші моделі — саме найпростіше буде найбільш правдивим і функціональним» [Радченко 2016, c. 22].

Один із аспектів новизни нашого дослідження полягає в тому, що ми пропонуємо новий термін фольклорний страх, яким слід пояснювати той тип страху, котрий із перебігом еволюції сформувався у підсвідомості людини як бар’єр від невідомих, часто гіперболізованих концепцій усної народної творчості. Так, наприклад, людина з міфологічним типом мислення починала боятися незнайомих і небачених нею істот тоді, коли та з’являлася в легендах, переказах, казках, міфах та розповідях народу. Фольклорний страх відрізняється від біологічного тим, що він надуманий, ірреальний, концептуалізований лише у мовній структурі та виникає не як наслідок безпосередньої зустрічі людини з невідомим або відомим, проте потенційно небезпечним, а існує лише у свідомості та підсвідомості індивіда.

Більше того, фольклорний страх – це побічний ефект почутого, осмисленого та міфологізованого в парадигмі певного типу мислення. Так, різні мовні картини світу та їх носії спорадично будуть обробляти фольклорну інформацію, що призведе до новаторських сюжетів, мотивів, образів у дискурсі усної народної творчості. Таким чином, фольклорний страх зароджується лише на текстологічному рівні, звідки, або після прочитання, або вокалізації, концептуалізується в підсвідомості реципієнта. Коли велика кількість фольклорних концептів страху накопичуються у вигляді концептуальної картини світу людини, тоді фольклорний страх може перерости в біологічний, оскільки, психосоматично, ментальний стан та нав’язливі ідеї мають тенденцію переходити у фізіологічний вимір. Отже, фольклорний страх – це тривожна реакція на сукупність акумульованих, імпліцитно або експліцитно інтерпретованих реципієнтом негативних концепцій, які отримані від інших учасників комунікації. Наприклад, в усній народній творчості зберігся цілий пласт страхів перед упирями, відьмами, русалками, лісовиками, мерцями, привидами, домовиками та іншими фантастичними істотами, які виникли на фоні негативних реакцій перед невідомими первісній людині проявами природи. Слід також певною мірою залучити в наше дослідження фундаментальні закони еволюції, адже, наприклад, страх перед павуками (арахнофобія) – є фізіологічним рефлексом перед невідомими давнім предкам істотами, які або потенційно, або й справді систематично завдавали шкоди людині. Проте, підпорядковуючись принципу «Лезо Оккама», ми утримаємося від залучення еволюціонізму, а обмежимось лише культурологічним, психолінгвістичним, лінгвістичним, етнографічним та лінгвофольклорним матеріалами.

У першому томі «Язичництво давніх слов’ян» Б.О. Рибаков звертає увагу на хронологічні межі умовного початку й кінця становлення слов’янської міфосистеми, репрезентованої язичництвом. Так, автор завважує, що рамки функціонування язичництва не повинні бути обмежені початком нової ери та кінцем першого тисячоліття, коли майже вся Європа була насильно християнізована з політичних міркувань [Рыбаков 1981, с. 1-2]. На думку Б.О. Рибакова, джерела слов’янського язичництва корінням сягають давніх космологічних вірувань Трипільської культури (або, за іншою назвою, культури Кукутень). Згідно з думкою того ж академіка Б.О. Рибакова, трипільські статуетки юних матерів були одними з ранніх попередниць християнської Богородиці, виразниками ідеї систематичного кругообігу життя, ідеї народження сили зерна [Рыбаков 1981, с. 31]. Можна припустити вплив культури Кукутень-Трипілля на формування слов’янського язичництва, а отже й фольклору, який розвинувся з архаїчних праслов’янських уявлень та ввібрав у себе культурну спадщину Київської Русі. У період енеоліту, приблизно VІ тис. до н.е., коли індоєвропейська родина ще не розділилася на різноманітні мовні групи, на сході сформувалася трипільська культура, на культурному фундаменті якої зародилася слов’янська міфосистема [Рыбаков 1981, с. 96].

Серед текстологічних зразків ранньослов’янської та середньовічної діб, які варті психолінгвістичної уваги в контексті української міфології та фольклорного страху, слід звернутися до таких історично знакових текстів-документів, як «Слово святого Григорія» (альтернативне найменування – «Слово про ідолів»), «Слово о полку Ігоревім», чиє авторство є дискусійним, проте за дослідженнями Ю.Л. Мосенкіса, ним є Данило Заточник, «Повість врем’яних літ», літописна компіляція, складена багатьма літописцями (як і багато інших літописів українського середньовіччя та раннього козацтва), «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона Київського, Києво-Печерський патерик, скомпільований на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона та ченця Полікарпа з Печерського монастиря, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, Ізборники 1073 та 1076 років та різноманітні житія святих.

Тексти українського бароко (XVI – XVIII ст.) також багаті на фольклорні та язичницькі мотиви. Крім того, слід виділити полемічну літературу, тексти якої містять в собі вербалізацію дихотомії язичництва та християнства. В авторську плеяду цієї епохи входять такі письменники, як І. Величковський, І. Вишенський, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Д. Туптало, П. Могила та Г. Сковорода.

Серед українських авторів, які апелювали до фольклорних мотивів та розвивали архетипові народні образи в своїх художніх текстах, варто виокремити такі постаті епохи романтизму та раннього модернізму (кінець XVIII – початок і середина XX ст.), як Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, О. Стороженко, Т. Шевченко, І. Франко, Марко Вовчок, Леся Українка, М. Коцюбинський та ін.

Окрім авторів художнього слова, слід також виокремити цілий пласт науковців, котрі присвячували свої праці темам фольклору, магії, міфології, міфологічному типу мислення, язичництву, архаїчній картині світу та лінгвістичному втіленню перелічених предметів у контексті української культури. З-поміж сучасних українських дослідників, мову фольклору вивчають Л.П. Гнатюк, І.О. Голубовська, В.В. Жайворонок, В.П. Мусієнко, О.І. Ніка, Н.В. Слухай, Л.І. Шевченко та ін. Міфологічну й магічну картини світу опрацьовували М. Еліаде, Е. Кассірер, М.І. Стеблін-Каменський та В.М. Топоров.

Лінгвістичні аспекти українського фольклору стали фокусом досліджень таких науковців, як Ю.Б. Дядищева-Росовецька, С.Я. Єрмоленко, Н.М. Жовта, Т.В. Жук, І.Ю. Круть, О.В. Масло, О.О. Порпуліт та ін. Концептуалізацію сакральних текстів досліджують М.О. Єлісова, В.В. Німчук, А.С. Слухай. Етнолінгвістичну специфіку сакрального вивчають В.В. Жайворонок, В.І. Кононенко, Н.В. Слухай, О.В. Тищенко. Серед українських класиків літератури слов’янське язичництво студіювали М.І. Костомаров та І.С. Нечуй-Левицький, І.І. Огієнко. Крім згаданих науковців, необхідно також відзначити істотний вклад у світову науку про магію та фольклор Дж.Дж. Фрейзера, який у багатотомній праці «Золота гілка: Дослідження магії і релігії» заклав фундамент сучасного аналізу фольклорних, магічних та релігійних базових елементів для інтерпретації різних понять.

Згідно з позицією Дж.Дж. Фрейзера, який виділяє декілька принципів магії (серед яких контагіозна та гомеопатична), концептуальна картина світу архаїчної людини вміщала в собі феномен міфологічного мислення, який перш за все передбачав можливість людей упливати на природні стихії [Фрэзер 1984, с. 18]. Також, виходячи з цієї ментальної колаборації давньої людини з природою, можна припустити, що саме завдяки такій архаїчній картині світу людству вдалося еволюціонувати до етапу створення мови (мовлення), а згодом і писемності, за допомогою яких вони фіксували сакральні концепти спочатку анімізму, тотемізму та інших форм примітивних релігійних уявлень, а згодом і повноцінних міфосистем.

Оскільки письмо прямо корелює з першими сакральними текстами, які мають безпосереднє відношення до встановлення міфологічного мислення, то необхідно також відзначити деякі аспекти давньої писемної традиції. Першими історично задокументованими й розшифрованими системами письма вважають шумерський клинопис (4 тис. до н.е.) та єгипетські ієрогліфи (4 тис. до н.е.). Серед нерозшифрованих, відомо про письмо північнобалканської археологічної культури Вінча (6-5 тис. до н.е.) та найдавніші документально зафіксовані, проте не розшифровані, китайські ієрогліфи 7 тис. до н.е.¹

Попри те, що найперші знайдені клинописні таблички зафіксували не сакральну мову, а мову суспільно-побутового рівня, згодом за допомогою цієї писемності була створена епічна поема «Епос про Гільгамеша». Таким чином, концептуальна картина світу давніх людей, включаючи також трипільців, які, звичайно, досліджені значно менше, впливала на розвиток мови, яка функціонувала так, що давала можливість її носіям спочатку в усній формі, а потім і в писемній створювати фольклор. Саме така структура міфологічної концептуалізації реальності, яка вміщувала в собі страх перед невідомим, а отже й міфологізацію цього «невідомого», на нашу думку, стала причиною подальшої еволюції людського мислення в бік створення релігій та фольклору, які з часом призвели до формування фольклорного страху.

За дослідженнями етнографа Е.Б. Тайлора, первісне мислення сформувалося як наслідок узаємодії з невідомими природними стихіями та їхньої архаїчної інтерпретації [Тайлор 1989, с. 18-19]. Щодо української концептуальної картини світу, то слід підкреслити вплив християнства на становлення перших фольклорних парадигм, які в комбінації з язичництвом витворили самобутню традицію усної народної творчості. Адже всі перші важливі писемні пам’ятки слов’ян почали з’являтися після хрещення Київської Русі, з чого слід зробити висновок, що християнство дало потужний імпульс для розвитку української культури загалом та фольклору зокрема.

З методологічної перспективи, потрібно зауважити, що джерелами вивчення психолінгвістичних аспектів страху у фольклорі є такі жанри, як казки, байки, притчі, загадки, анекдоти, легенди, перекази, колискові, пісні-голосіння, балади, думи та замовляння. У парадигмі останніх, як наголошує С. Шуляк, «первісним джерелом поетичного рядка варто вважати заклинання чи молитви, які мали магічне значення. Магічне слово – це слово сакральне і тому випадковим бути не може. Надто віра в його магічну силу позбавляє нейтральності будь-яке слово» [Шуляк 2018, с. 27].

Також варто наголосити на тому, що дослідження психолінгвістичної природи страху у фольклорі доречно актуалізовувати на таких мовних рівнях, як лексичний, семантичний та синтаксичний, тоді як фонетичний і морфологічний не настільки впливали на формування міфологічної системи усної народної творчості попри те, що страх перед невідомим для первісної людини міг утілюватися в звуковій формі вигуків. Оскільки в цій частині мови найглибше відбилися емотивні й чуттєві елементи давніх мовців, то цілком вірогідним і вмотивованим є залучення фонетичного рівня до дослідження психолінгвістичних аспектів страху у фольклору. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити на прагмалінгвістичній площині нашого студіювання, адже вивчення мови фольклору та його впливу на художню текстологічну інтерпретацію передбачає перш за все акцентування на контексті й зв’язку між комунікантами, аніж на окремо взятих лексемах.

Беручи до уваги той факт, що психолінгвістичну природу страху в українському фольклорі можна простежити в основному через концепти, зашифровані в підсвідомості та свідомості носіїв мовної картини світу, концептологічні підвалини також повинні бути застосовані в процесі дослідження. Як завважує К.Ю. Голобородько, концептуальний аналіз мислення і мовлення, розпочатий видатними філософами – Л. Вітгенштайном, Г.Х. фон Вригом, М. Гадамером, М. Гайдеггером та іншими, посів чільне місце в лінгвістичних дослідженнях, звернених до проблеми створення цілісної концепції співвідношення мови і мислення, способів вираження в мові позамовної дійсності, знань про світ, законів організації мовної картини світу [Голобородько 2002, с. 28]. Безперечно, концепт як один із базових елементів когнітивної лінгвістики ще з самого становлення цієї дисципліни став ключовою величиною, за допомогою якої виміряють системні складові й параметри будь-якої мовної й концептуальної картин світу. За думкою Н.В. Таценко, концепти – кванти знання, що зорієнтовані на відображення онтології світу у зв’язку з потребами соціальної дійсності [Таценко 2008, с. 105].

У зв’язку з тим, що сучасна наукова думка не виробила єдиної дефініції феномена концепт, наведемо різні підходи до його тлумачення. Термін концепт у філософії та логіці ототожнений з поняттям на базі їхньої ідентичної ментальної природи. Проте найчастіше концепт і поняття розглядають як загальне і часткове. Іноді поняття трактують як симбіоз логічних та гносеологічних перцепцій об’єкта [Кузнєцов 1998, с. 80]. У загальному плані концепти розглядають як одиниці ментальних і психічних ресурсів нашої свідомості та тієї інформаційної структури, яка відображає знання і досвід людини [Кубрякова 1996, с. 90].

У дослідженнях лінгвофольклористики переважно застосовують два підходи, або принципи, які потребують неабиякої підготовки та базису знань із того предмета студій, який перебуває у фокусі науковця. Так, виокремлюють принцип системності та принцип історизму.

Перший принцип, спроектований Г.В.Ф. Гегелем, передбачає інтерпретацію та аналіз окремих одиниць, які функціонують у певній закономірності системи. Окремо слід відзначити внесок В. фон Гумбольдта в розвиток цього принципу та його застосування в царині лінгвістики [Гумбольдт 1984]. Саме В. фон Гумбольдта та Ф. де Соссюр у своїх працях аргументовано та об’єктивно довели системний характер будь-якої мови [Соссюр 1977].

Принцип історизму передбачає аналіз певного явища як у діахронії, так і в синхронії, що дає можливість прослідкувати еволюцію від початкових етапів до завершальних, якщо такі вже помітні або якщо існують на той час, коли проводиться дослідження. Крім того, принцип історизму є певним фундаментом для принципу системності, адже будь-який об’єкт і предмет студій функціонує в часово-просторовому континуумі. Фольклорний страх, безперечно, співіснує з багатьма концептами в площині усної народної творчості, а тому його слід розглядати як маргінальне й міждисциплінарне поняття, яке вимагає залучення етнокультурології, лінгвоконцептології, психолінгвістики, лінгвофольклористики та ін.

Отже, застосовуючи базові принципи дослідження, оказіональний термін фольклорний страх стане фокусом міждисциплінарного аналізу на предмет його ролі, функцій, типології та психолінгвістичного значення в українських художніх текстах. Аналіз об’єктивації та вербалізації макроконцепту СТРАХ на текстологічному рівні є важливим дослідженням, адже розуміння природи такого типу страху, його впливу на культурну специфіку та джерела походження відкриє можливості для подальших студій різних типологічних параметрів.

 

 ЛІТЕРАТУРА

Гегель Г.Ф.В. Энциклопедия философских наук / Г.Ф.В. Гегель. – М.: Мысль, 1974. – Т.1: Наука логики. – 452 с.

Голобородько К.Ю. Лінгвістичний статус концепту / К.Ю. Голобородько // Культура народов Причерноморья. – 2002. – № 32. – С. 27-30.

Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию / В. Гумбольдт. – М.: Прогресс, 1984. – 400 с.

Кубрякова Е.С. Концепт. Концептуализация // Краткий словарь когнитивных терминов. – М.: Филологический факультет Московского государственного университета, 1996. – С. 90-94.

Кузнєцов В. Поняття та його моделі / В. Кузнєцов // Філософська думка. – 1998. – № 1. – С. 61-80.

Ольховецький С.М. Феноменологіс тривоги та страху / С.М. Ольховецький // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка Академії педагогічних наук України. Проблеми сучасної психології, 2010. – Вип. 9. – 174-183.

Радченко А.І. Лезо Оккама: як врятувати вітчизняну наукову періодику / А.І. Радченко // Видавництво "Академперіодика" Національної академії наук України, 2016. – С. 22-30.

Рыбаков Б.А. Язычество древних славян / Б.А. Рыбаков. – М.: Наука, 1981. – 406 с.

Савенкова Л.Б. Языковое воплощение концепта // Проблемы вербализации концептов в семантике языка и текста: Материалы международного симпозиума. Волгоград, 22-24 мая 2003: В 2-х частях. – Волгоград: Перемена, 2003. – Ч. 1.– С. 258-264.

Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию / Ф. де Соссюр. – М.: Прогресс, 1977. – 689 с.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура / Э.Б. Тайлор. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с.

Таценко Н.В. «Концепт» як ключове поняття когнітивної лінгвістики / Н.В. Таценко // Вісник Сумського державного університету. Серія “Філологія”, 2008. – № 1. – C. 105-110.

Фрэзер Дж.Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии / Дж.Дж. Фрэзер. – М.: Издательство политической литературы, 1983. – 703 с.

Шуляк С. Чарівне слово українських замовлянь / С. Шуляк. – Умань: Візаві, 2018. – 588 с.

 

Тарас Голота

магістрант Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Вчений секретар Ради молодих учених Національної академії наук вищої освіти України, вчений секретар Українського інституту історії науки і культури

 

Taras Holota

Master’s student of the Institute of philology in Taras Shevchenko National University of Kiev,

Academic secretary of the Council of Young Scientists in the National Academy of Sciences of Higher Education of Ukraine, Academic secretary of the Ukrainian Institute of Science and Culture