Print

Oleksandr STROKAL

 

BEYOND THE POWER OF ILLUSION

Review of Olena Sybyrenko-Stavroiani's collection of tales and stories

«Magic bow»

 

The magic of illusion, before which a completely defenseless real world, a world of people. The illusion as the main motive of progress, the factor of intentions, desires and actions – that's the main motive in Olena Sybyrenko-Stavroiani's texts.

The illusion accompanies Olena Sybyrenko-Stavroiani's heroes everywhere and constantly. It encourages the little girl to visit the fabulously rich old Gobsec, the viewer to sell tickets to a poor friend of an old veteran, prompting the scientist to believe that his wife went to another, the narrator from «Injustice» envy his girlfriend. Heroes of the writer fall under illusion and its provocations and they can easily break their own and others' lives.

The individual and authorial feature of the writer's speech is the introduction into the context (often as final or culminating) phrases and linguistic constructions intended to convey the moment of the insight of its heroes. Similar designs help the writer artistically and accurately, psychologically and deeply transfer the state of rebirth, a peculiar catharsis of her heroes. In some cases, such phrases serve to represent the continuation and even deepening of the internal degradation of characters.

The collection of tales and stories «The Magic Bow» ends with the eponymous fairy tale, in which the illusion acquires another one its hypostasis the illusion of power.

Thus, this collection reveals to the reader the deep richness of the view of the world of her heroes, and the writer in his texts invites the reader to reflect on the eternal values of being.

Key words: illusion, Olena Sybyrenko-Stavroiani, conceptual view of the world, eternal values.

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

ПОЗА ВЛАДОЮ ІЛЮЗІЙ

Рецензія на збірку повістей та оповідань Олени Сибиренко-Ставрояні

«Волшебный смычок»

 

«Манекен»… Саме цим текстом розпочинається розглядувана збірка повістей та оповідань письменниці. Назва інтригує, а доволі досвідчений і досить вибагливий читач із перших рядків, певна річ, очікує художнього символічного зображення соціуму, його проблем, тривог і радостей на гіпотетично передбачуваній сцені-вітрині такого собі лялькового театру-магазину. І, видається, автор виправдовує очікування – «суспільство манекенів», справді, наповнене індивідуумами, соціальними ролями, стосунками і почуттями – алегорія?

Але це просте припущення руйнується, щойно «алегорія» екстраполюється в реальний світ людей, починає взаємодіяти з ним як вродлива жінка, органічно вписуючись у нього. Одразу виникає думка про те, що автор таким от чином хоче не лише зобразити ті чи інші проблеми людського суспільства, але й, імовірно, наголосити на певній «ляльковості», стандартизованості світу реального – згадаймо Шекспірове «Життя – театр, люди в нім – актори». І, видається, типовість ситуацій, доволі швидка адаптація до людського світу головної героїні – цьому лише підтвердження. Певним чином так і є, але… Але все змінює останнє речення повісті, яке і «відкриває», по-суті, проблематику текстів подальших: «Вони нас не бачать. Вони не знають, що я та інші там, і що ми на них дивимось».

Сила ілюзії!.. Магія, перед якою цілковито беззахисний світ реальний, світ людей. Ілюзія як основний рушій прогресу, чинник намірів, бажань і дій, – ось основний мотив у текстах автора.

Ілюзія супроводжує героїв Олени Сибиренко-Ставрояні скрізь і постійно. Вона спонукає маленьку дівчинку Вірочку до відвідин «казково багатого старого «Гобсека», театралку – продати квитки «бідній подрузі старенької-ветерана», дисертанта-Філа – повірити, що «дружина пішла до іншого», оповідачку із «Несправедливості» – заздрити своїй подрузі. Ось так, від тексту до тексту, герої письменниці потрапляють під цей одвічний вплив того, що зриме, того, що ілюзія, і провоковані нею легко можуть зламати і своє, і чуже життя.

Індивідуально-авторською особливістю письма О. Сибиренко-Ставрояні є уведення в контекст (часто як підсумкових чи кульмінаційних) фраз і мовних конструкцій, покликаних передати момент прозріння її героїв, позбавлення їх від впливу ілюзії. Показовими, до прикладу, є такі, як «Сльози скотилися у вистиглий чай» (коли героїня «Двух капель» розуміє, що надуманий «Гобсек» – насправді бідний самотній старий); «Мені хотілося б усе виправити» (коли з’ясовується, що квитки до театру продано не «бідній подрузі старенької-ветерана», а цілком заможній жінці). Подібні конструкції допомагають письменниці художньо і влучно, психологічно глибоко передати стан переродження, своєрідного катарсису її героїв. Часто у текстах названі конструкції мають виразну позитивну конотацію, як, до прикладу «ти прийшла, це головне» із «Дебюта» – вони символізують відкриття істини, зрілість, каяття, вірність та кохання.

У деяких випадках такі кульмінаційні фрази слугують для репрезентації продовження і навіть поглиблення внутрішньої деградації персонажів – «Вона – відьма»; «Це не мати, це – чужа жінка». Герої О. Сибиренко-Ставрояні уживають їх з метою виправдання власної хіті, розпусти, цинізму, меркантильності. У таких випадках навіть митець безсилий щось змінити, оскільки гіпотетична банальна кінцівка, яка демонструватиме хибність позиції героя, неминуче має стати трагедією. Герої ж письменниці мають залишатися для фантазій і висновків читачів. Особливим у цьому контексті є оповідання «И тогда я сказал», у якому художньо співіснують дві ключові фрази – вони, по-суті, розпочинають і закінчують оповідь, демонструючи конфлікт жінки, охопленої ілюзією жадоби матеріального благополуччя, (Ось справжній чоловік) та одвічних людських цінностей, які уособлює її син і його: «Мам, я не хочу бути справжнім чоловіком. Я прагну бути, як тато»…

Досить показово, що збірку оповідань «Волшебный смычок» завершує однойменна казка, у якій ілюзія набуває ще однієї своєї іпостасі – ілюзії влади. Як на мене, за градаційною шкалою, цей образ є найсильнішим – програмовим для збірки. Так, головний герой, Скрипаль, спонуканий ілюзією достатку та грошей, під владу якої трапила його кохана, досягає багатьох вершин. І деякий час він ще «згадував обличчя Прекрасної Дівчини», однак згодом, коли відчуття багатства змінило відчуття влади, він «з кожним днем менше згадував ту, заради якої він це робив». Ключовою можна вважати думку головного героя, висловлену у тезі «Нащо мені потрібна саме моя Дівчина…», яка символізує вищезгаданий прогрес його деградації в сюжеті, де головною героїнею залишається ілюзія.

Таким чином, збірка оповідань та повістей «Чарівний смичок» розкриває перед читачем глибоке багатство картини світу її героїв. Світу, сповненого масок та ілюзії, світу, де найменш руйнівною є дитяча ілюзія, позбавлення від якої хоч і болюче, проте не трагічне. Письменниця у своїх текстах по-художньому вміло і ненав’язливо пропонує читачеві замислитись над такими вічними цінностями, як жертовність, доброта, вірність, дружба та справжня любов, які, у свою чергу, здатні уберегти внутрішній світ від ілюзій різного штибу, а світ зовнішній – від її руйнівних наслідків.

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ,

канд. філол. наук, асистент кафедри

української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член Асоціації європейських журналістів,

член редколегії журналу «The trypillian civilization journal» (USA),

заступник головного редактора

збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови

Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України

 

Oleksandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language

and Applied Linguistics

Taras Shevchenko National University in Kyiv,

the member of The association of European journalists,

the member of the editorial board of the magazine «The trypillian civilization journal» (USA)

Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,

Deputy Chairman of the Council of young scientists

of the Academy of sciences of higher education of Ukraine