© Михайло ВІДЕЙКО

Далеке минуле, в тому числі трипільська культура – це ще і джерело для міфології. Це явище цілком закономірне. Тисячоліттями міфи творилися у народній свідомості. Нині ми спостерігаємо, як до цього, раніше таємничого процесу міфотворчості, долучилися цілком конкретні люди, імена яких стають відомими, а їх творчість знаходить багатьох прихильників. Міфи завжди залишаються яскравою поетичною конструкцією, яка твориться та функціонує за власними правилами. Історія, в тому числі археологія, як наукова дисципліна із властивими їй методами і засобами пізнання, постачає людству факти про його минуле. Одне доповнює інше. Але вибір між міфом та історією може і має бути свідомими. Як і розуміння можливих наслідків та власної відповідальності за зроблений вибір.

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства наука, магія, релігія, суспільно-економічна сфера ще не були розділені. Тому в часи існування трипільської культури правитель, жрець, маг і вчений поєднувалися в дній особі. В сучасному світі, принаймні у світі науки, жерці, шамани, пророки втратили своє первісне значення, а їх проповіді, якими б вражаючими вони  не виглядали, у сучасному храмі Науки є недоречними. У науковців вони викликають, в кращому випадку, лише здивування. Тим більше здивування викликають заклики новітніх пророків, які люблять згадувати про свої наукові ступені,  повернутися до "нерозділеного знання" і міфу, якими пропонують замінити науку.

Яскраві матеріали трипільської археологічної культури вже наприкінці ХІХ ст. викликали цілком природне бажання віднайти їм відповідне місце в давній історії Європи і Світу. За минуле століття створено чимало концепцій давньої історії, праісторії, яку реконструювали з використанням не лише археологічних джерел – старожитностей, розкопаних поселень та могильників, але і даних історичного мовознавства.

З поглядами сучасних фахівців Національної Академії наук  України та інших наукових установ і організацій на трипільську культуру можна досить детально ознайомитися у відповідній літературі (ДІУ,1997, т1; ЕІУ,2000, с.16-26 та ін.)[1]. Запропоновані історичні реконструкції є достатньо обгрунтованими, в цілому відповідають сучасному стану джерелознавчої бази і базуються насамперед на результатах археологічних досліджень.

Паралельно існує досить широке коло праць, автори яких мають відмінні  погляди на місце і роль Трипілля в Україні  і світі та презентують свої ідеї як "альтернативні"  по відношенню  до  "офіційних" наукових  історичних концепцій.  Подібні альтернативні твори та вчення у останні 15 років набули особливого поширення. Їх автори, посилаючись останнім часом переважно один на одного, пропонують власну, міфологізовану праісторію України або і всього людства. Вони використовують  наукові видання,  як матеріал, тло для власних коментарів. Однак основним джерелом цих творів є жвава, необтяжена фаховими знаннями уява і фантазія. Подібні твори поступово проникли в Україні до державної системи освіти різного рівня, а за кількістю назв та обсягом тиражів в останнє десятиріччя переважають праці науковців. Ю.О. Шилов викладає свою версію давньої історії України тепер не лише на зібраннях своїх шанувальників, але і в Міжрегіонгальній академії управління персоналом в Києві. Ці лекції видано і з ними можуть ознайомитися не лише студенти МАУП. Знімаються фільми, почато створення музею, який має втілити інтелектуальні надбання професора.

Зрозуміло, що пошук, інвентаризація та укладання бібліографії, а також наукова критика вітчизняної друкованої неоміфології у галузі праісторії є надто значними за обсягом. Тому у цій статті ми розглянемо праці, що в цілому досить яскраво презентують цей напрямок, були видані у останні два–три роки, а отже, доступні масовому читачеві.

Це одна з останніх праць Ю.О. Шилова (Шилов, 2003, 93 с.-), книга П.Л. Паламарчука та І.А.Андрієвського (Паламарчук, Андрієвський, 2002, 136 с.-), навчальний посібник О.А.Білоусько (Білоусько, 2002, 272 с.-) . Розглянуто також місця, які стосуються трипільської культури, із книги О.І.Асова та М.Ю.Коновалова та П.В. Ільїна (Асов, Коновалов, Ильин 2002, с.12-17), як приклад підходу російських авторів до пошуків місця трипільської культури у відтвореній ними версії праісторії.

Археологи час від часу пишуть критичні статті, друкуючи їх переважно у фахових виданнях (Залізняк, 2002, с.88-98; Відейко, 1995, с.104-118; Відейко, 2001, с.118-123; Відейко, 2003, с. 147-150 та ін.), ні поширення, ні резонанс яких неможливо співставити з виходом у світ чергової яскраво ілюстрованої чарівної казки новоявленого міфотворця.

Ситуація, коли белетристика маскується під наукове видання, здається нам не зовсім нормальною, тому що популяризується, як правило, неправдива чи спотворена інформація. Необхідно також розмежувати різні галузі творчості у трипіллязнавстві   – науку і міф.

Вітчизняні філософи давно вважають, що міфологія у суспільній свідомості посткомуністичної України вже набула небезпечного поширення. Під поняттям "міф" М. Попович пропонує розуміти розповідь про історичні події, яка виконує наступні три функції : 1)розповідає про історичне походження даного встановленого порядку; 2)допомагає створювати взірець або норму суспільної поведінки та обгрунтовує право і етику; 3) реалізує себе у ритуалах і служить безпосередньому психологічному єднанню людей у колективних діях.

В сучасному суспільстві ( в тому числі - в Україні) такі функції свого часу вже було розподілено між різними сферами культури. Роль науки – пізнання історії  й пояснення природних процесів. Право і мораль формують норми суспільної поведінки. Мистецтво духовно об'єднує людей.  Синтез трьох відзначених функцій   у одну-єдину  можливий тоді, коли їм надається сакральний характер, тобто утворюється міф, релігійне вчення.  Міф та віра не можуть ( і не повинні) підлягати сумніву, науковій перевірці, адже „має бути щось святе". А "святе" розглядається як  джерело і основа пояснень сущого (Попович, 1998, с.57-68).

Функція подібного міфу – вивести сучасність з історичних джерел, прийняти ці джерела[2], як "священні", виявити там норми поведінки, щоб потім через ритуали–свята поєднати минуле із сучасним, відтворюючи минуле через мистецтво та ритуал (Попович, 1998, с.57). Наука розглядається при цьому, як постачальник "сировини" – фактів, які, однак, є лише тлом, яке може бути довільно змінено відповідно до глобального замислу - коли щось не вдасться виявити, то його просто вигадають, маскуючи новоділ, в міру власного знання, фантазії, часом - нахабства та спритності, під автентичні факти.

Україна не є унікальною щодо міфотворчості на історичному та доісторичному підгрунті, а тема трипільської культури є однією із багатьох, які включено до цього творчого процесу (не менш популярними є скіфська епоха, проблеми аріїв, походження словян, питання хрещення, походження писемності тощо). Слід зауважити, що література, подібна за жанром до тієї, що стала предметом нашого огляду, пишеться та видається у всьому світі і користується величезною популярністю і попитом. Працями Фон Денікена, академіка Фоменко і їм подібних завалено вітчизняний книжковий ринок. К.В. Керам у своїй книзі цитує цілу низку праць, у яких розглядається походження індіанців Північної Америки. Автори цих творів виводять останніх то з Атлантиди, то з "країни-матері" Му. Їх книжки витримують десятки видань і мають тисячі (іноді сотні тисяч) адептів (Керам, 1979, с.217-224). Огляду подібних творів присвячено спеціальні наукові дослідження (Wauchope, 1962).

Книги авторів міфо–історичного напрямку у всьому світі об’єднує низка спільних рис, що обумовлені законами жанру. Вони застосовують методичні прийоми, що мають таке саме відношення до науки, як магія. Так само як у магії та міфології важливу роль відіграє тут емоційність читачів та харизма автора.

Актуальність таких праць визначається насамперед пошуками коріння певної нації. У основі більшості етногенетичних розвідок лежить уявлення про існування "видатних" націй, що стали колискою земної цивілізації. Представникам міфо–історичного напрямку не до вподоби цивілізаційний підхід до історичного процесу, який визнає унікальність і важливість для всесвітньо–історичного процесу кожної цивілізації.

Як правило, пафос цих видань спрямований на доведення унікальності культури певного народу, який має най-най-найдовший та найславетніший родовід від легендарних предків. Як не дивно, закони які обумовлюють націоналістичні за змістом ідеї, інтернаціональні. Вірогідно це пояснюється визначеною вище метою міфотворення, та правилами, які є спільними для всіх міфів (та їх творців) незалежно від того, де і в які часи вони живуть - у ХХХ столітті до нашої ери у Месопотамії чи на початку ХХІ століття по Різдву Христову в Україні. Було виділено наступні характерні особливості сучасних праць міфо–історичного напрямку:

1. Автор претендує на створення абсолютно оригінальної концепції історичного процесу у світовому масштабі або у окремо визначеному регіоні, яка визначається, як альтернативна по відношенню до поглядів "офіційних" науковців.

2. Автор, як правило, не є фахівцем у тій галузі, до якої відносяться його розвідки.

3. Йому невідомо багато фактів, матеріалів, даних, різноманітних джерел, які являються основою для створення наукових концепцій, до того ж він не володіє методикою наукового дослідження.

4. Автор керується заздалегідь заданою ідеєю. Йому не потрібно проводити тривалі пошуки фактів, аналіз джерел, систематизацію даних та їх перевірку.

5. Для створення міфу має значення не факт сам по собі, а його символічне значення у міфічній картині. Коли бракує символів, їх вигадують або матеріалізують у вигляді загадкових написів, зображень, тощо. Звісно, оригінали їх зазвичай втрачені (знищені ворогами), а публіці дістаються тільки копії.

6. Авторам міфологізованої історії не потрібно доводити свої гіпотези, їх проповідують.

7. Створені за такими правилами оригінальні концепції ніколи не витримують наукової апробації фахівців, натомість їх автори збирають прихильників свого вчення відповідно власної харизми. Вони сумісні із наукою настільки, як з нею сумісні міфи – наука їх вивчає.

Всі перелічені вище спостереження виявилися цілком придатними для характеристики українського та російського сектору сучасної міфоісторичної творчості.

ПРАСЛОВ'ЯНСЬКА АРАТТА –ТРИПІЛЛЯ

В середині 90–х рр. ХХ ст. Ю.О.Шилов почав розробляти абсолютно оригінальну і відчайдушно сміливу ідею найдавнішої держави світу – "праслов'янської Аратти". Вірогідно, сміливість автора пояснюється тим що він не має глибоких знань а ні про Трипілля, а ні, тим більш, про реальну Аратту і на практиці виявляється у створенні легенди, яка пропагується під виглядом наукової концепції. Локалізація згаданої у месопотамських письмових джерелах легендарної Аратти в Україні була презентованаспочатку у доповідях, тези яких були опубліковані (Шилов, 1992а, с.109-110, 1992б, с.46-47) а згодом і у більших за обсягом працях (Шилов, 2002, 2003).

Остання з них, видана 2003 року може вважатися найповнішим зводом поглядів автора з цього питання. Тут найбільш послідовно викладено точку зору Ю.О.Шилова на місце трипільської культури та України у давній історії всього світу. Книга складається з восьми розділів та словника (Шилов, 2003, 93 с.-). Нижче буде розглянуто лише археологічний аспект питання, відповідність реконструкцій викладеним фактам, а останніх – результатам досліджень. Походження та переклад так званих "писемних джерел", що стосуються цих реконструкцій проаналізовано раніше (Відейко, 1995, с.104-109).

Як пише Ю.О.Шилов, "трипільська культура – то Аратта, найдавніша держава". На його думку, близько 6200 р. до н. е.. держава Аратта розташовувалася у пониззях Дунаю і була пов'язана з археологічними культурами Подунав'я: Кереш, Старчево, Боян, Кукутень. Надалі центр держави почав просуватися ближче до Дніпра, цей рух і розквіт відомі археологам, як формування культури Трипілля (Шилов 2003, с.17, 19). Надано характеристику трьох етапів розквіту Аратти, які відповідають періодизації трипільської культури за Т.С.Пассек. Ю.О.Шилов запропонував для цих етапів наступні характеристики та датування: І – між 5400–4600 рр. до н. е., ІІ– між 4600–3500 рр. до н. е., ІІ – між 3500–2750/2250 рр. до н. е.. Для І етапу відомо більше 200 поселень, від південної Трансільванії до Південного Бугу. Будинки, збудовані з глини і дерева розписувалися. Будинки, числом до 20, розташовувалися в ряд, площа поселень досягала 10 га. На ІІ етапі з'являються міста з навколишніми селами та святилищами–обсерваторіями, сполучення яких виказує полісний тип державності, при цьому зникають поселення, укріплені ровами та валами. Таке етно–державне утворення можна, на думку дослідника, вважати федеративним. На ІІІ етапі "Поліси Аратти розповсюдилися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип'яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни"(там же, с.21-23). Спробуємо проаналізувати викладену вище картину Трипілля–Аратти з точки зору даних археологічної науки.

Почнемо з хронології, яка, як відомо, є основою історії. Дата 6200 р. до н. е. взята, вірогідно, з праці Дж. Меларта, яку присвячено публікації результатів розкопок неолітичного поселення Чатал–Гуюк, яке знаходиться у Анатолії. Йдеться про дату С14, зроблену для святилища, у якому, на думку А.Г. Кіфішина, відтворено копію напису з Кам 'яної Могили. Відомо, що у той час, коли була опублікована праця Дж. Меларта, використовували некалібровані дати С14, які молодші за календарні, якими археологи користуються нині, на 700–900 років. Таким чином сучасна дата згаданого комплексу має бути біля 7100 – 6900 рр. до н. е. Для трипільської ж культури Ю.О. Шилов використав календарні (калібровані) дати. Таким чином досить суттєво порушено систему відліку (хронології) історичного процесу.

Культури доби неоліту – Кереш, Старчево, Боян реально розташовані зовсім не у пониззях Дунаю (рис.1), а культура Кукутень, яка виникла біля 4600 рр. до н. е., не може бути попередницею трипільської культури, яка виникла на 800 років раніше (ранньому Трипіллю у Румунії відповідає культура Прекукутень).


Рис.1. Карти розташування археологічних культур та пам'яток: 1 - культура Криш, 2 - культура Боян, 3 - культури Кукутень та Трипілля; 4 - пізній етап трипільської культури: ТК- трипільська культура, У - усатовська культура, М - Майкоп, КМ- Кам'яна Могила.

Розглянемо дані про типи поселень та інші комплекси, відомості про які були наведені (ніби–то за археологічними даними) у характеристиці окремих етапів історії Аратти–Трипілля. Зауважимо, що серед матеріалів, запропонованих Ю.О. Шиловим, майже повністю відсутні посилання на джерела з яких отримано інформацію. Ця особливість процесу "історизації" стає зрозумілою, якщо проаналізувати його зміст.

Для раннього етапу трипільської культури немає даних не тільки про розпис стін будівель фарбами, а, навіть і про стіни взагалі. Якщо йдеться про розпис стін будівель відповідно до орнаментації на керамічних моделях жител, то поява цих виробів припадає на кінець ІІ – початок ІІІ періодів. Вже на ранньому етапі житла на поселеннях розміщували по колу, – найдавніше з відомих в Україні – Бернашівка, має саме таке планування. Кількість жител могла бути більшою за і 20 і за 100, про що свідчать результати магнітометричних досліджень поселень цього періоду, опубліковані останнім часом (Дудкін, Відейко, 2004, с. 306).

Не відповідає археологічним реаліям твердження про появу на ІІ етапі міст, "оточених селами та обсерваторіями". Дослідник не наводить жодного конкретного прикладу подібного розташування – назв групи подібних поселень, місць знахідки на трипільській території святилищ–обсерваторій, які б датувалися між 4600–3500 рр. до н. е. І зрозуміло чому – адже така система розселення не була відкрита під час археологічних досліджень, а є виключно витвором уяви Ю.О. Шилова.

Саме в цей час існує більшість з відомих археологам трипільських поселень, укріплених ровами та валами – їх понад 40, а число вірогідно укріплених- ще більше(Дергачев, 2001, с.203). Отже фортифікації зникають, а навпаки, були найбільш поширеними за весь період існування Трипілля–Кукутень.

Висновок про існування у трипільській культурі святилищ–обсерваторій не може вважатися доведеним єдиним посиланням на частково розкопане В.О. Круцом поселення біля с. Казаровичі (Круц, 1977, с.114, рис.49)- (рис.2,-1). По–перше, належність споруд з кільцевими ровами до класу святилищ–обсерваторій потребує археоасторномічних досліджень, які у даному випадку ніким (в тому числі Ю. О. Шиловим) не проводилися. По-друге, рови Казаровичів жодним чином не відповідають схемі відомих святилищ-обсерваторій культури Лендель, які вiдносяться до досить короткого  хронологiчного  промiжку  в 200  -   400 рокiв в кінці шостого - на початку п'ятого тисячолiття до н.  е.   В культурному вiдношеннi йдеться   про   культуру   моравської  мальованої  керамiки  (Лендель)   раннiх етапiв     ( 1990; Nemeicova-Pavukova,1995: abb.74 - 77). По–третє, реконструйована система (рис.2,- 2) ровів у Казаровичах (Відейко 2004, с.205-206) має аналогії серед укріплених поселень культури лійчастого посуду, які були поширені у цей час на території Європи (рис.2.3). Враховуючи зв'язки трипільського населення з носіями цієї культури, можна припустити поширення оборонних споруд подібного типу у Подніпров'ї.


Рис.2.1- укріплення поселення Казаровичі за даними розкопок В.О. Круца - 1- розкопані ділянки ровів; 2 - реконструкція системи укріплень-1- розкопані ділянки ровів; 2- реконструйовані; 3- Система укріплень поселення культури лійчастого посуду за даними розкопок. Саруп, Данія (За Я.Круком та С. Міліскаучкасом).



Рис.3. Антропоморфні зображення:: 1-  усатовської культури (з колекції Одесбкого археологічного музею); 2 - "кікладські ідоли" ( За Г.Парцінгером).

Твердження про поширення на ІІІ етапі (3500–2750 рр. до н. е.) "трипільських полісів" на окресленій Ю.О.Шиловим території не відповідає дійсності. З кількох десятків поселень–гігантів цього часу жодного нема ні на території сучасної Одещини, ні на Прип'яті, ні тим більше на лівобережній Десні. Для цього висновку досить ознайомитися з новітнім реєстром близько 2000 пам'яток трипільської культури (ЕТЦ, 2004, т.1, кн.1, с.563-699). Не відповідає дійсності твердження Ю.О. Шилова щодо наявності у Тальнівському р–ні "більше 20 найбільших міст"(Шилов, 2003, с. 23), їх там немає і 10. Щоб впевнитися у цьому досить ознайомитися з описом трипільських поселень Тальнівщини (Круц, Чабанюк, Чорновіл, 2000, с.26-47)

Підсумовуючи зібрані на попередніх сторінках приклади, то маємо ві підстави стверджувати, що відтворена Ю.О.Шиловим картина Аратти–Трипілля, не відповідає археологічним реаліям, з якими, очевидно, дослідник знайомий досить поверхово. Яким чином найдавніша історія держави Аратта пов'язана з культурами Кереш, Старчево, Боян, Кукутень (остання, як сказано вище, виникла пізніше за появу Трипілля), автор не пояснює. Застосування до трипільських поселень–протоміст поняття "поліс" не відповідає значенню цього терміну. Так само голослівним є твердження про федеративний характер Аратти на ІІ етапі її існування. Чим же була Аратта Ю.О. Шилова ? Федерацією "полісів", федерацією регіональних "безкласових держав"? При цьому зауважимо відсутність соціологічної характеристики Аратти, присутні лише твердження про наявність державності. 

В наступному розділі Ю.О. Шилов шукає взаємозв'язки між Араттою –Трипіллям та Шумером. Всі вони грунтуються на прочитаннях А.Г.Кіфішиним "записів у архіві Кам'яної Могили", а не даних археології. Дослідник вважає, що становлення у 2316–2261 рр. до н. е. у Месопотамії імперії Аккада підштовхнуло правителів придніпровської Аратти до розпуску міст і повернення до додержавного общинного ладу у ХХІІІ ст. до н. е. З цим періодом ніби-то співпало припинення періодичного самоспалення й поновлення полісів Аратти (Шилов, 2003, с.27-28).

Зауважимо, що судячи з дат С14 (Відейко, 2003б, табл.1) найпізніше з відомих трипільських поселень–гігантів біля с. Вільховець на Черкащині було спалене приблизно у ХХVІІІ ст. до н. е., тобто за 500 років до утворення імперії Саргона Великого. Отже у ХХІІІ ст. до н. е. правителям придніпровської Аратти вже не було чого розпускати і спалювати.

Ю.О.Шилов наголошує, що наприкінці ІІІ тис. до н. е. Трипілля, представлене пам'ятками усатовського та інших варіантів "перетікало у інші археологічні культури (насамперед середньодніпровську та інгульську". На думку автора, усатовський        варіант, датований ним між 3250–2250 рр. до н. е., це – держава Оріяна, яка мала найпотужніший у тодішньому світі флот, зображення кораблів якого є на плитах Кам'яної Могили. Існування усатовського флоту, на думку Ю.О. Шилова, обумовлене металургією усатовського населення, що була заснована на малоазійських формах та сировині (Шилов, 2003, с. 39).

Проаналізуємо дані щодо Усатова – Оріяни. У датування його в межах 3250–2250 рр. до н. е. співпадає лише початкова дата, хоча останнім часом історію усатовського трипілля починають на 300-400 років раніше. А от дата 2250 р. до н.е  відповідає … некалендарній хронології. Невідомо звідки взято датування цим періодом зображень кораблів на плитах Кам'яної Могили. Тим більше немає жодних даних про відношення будь–яких зображень Кам’яної Могили до усатовської культури, пам'ятки якої розташовано на відстані біля 300 км від її гротів та плит  Кургани з усатовськими похованнями не виходять за межі пониззя Дунаю та Дністра і не доходять навіть до Дніпра(рис.1).

Зауважимо, що найдавніші датовані зображення великих кораблів відомі на території Малої Азії, але вони були створені вже після зникнення усатовської культури і зображують флот місцевих правителів. Отже "найпотужніший у світі флот" усатовської Оріяни поки лишається нічим не підтвердженою фантазією. Металургія Усатова не була заснована на малоазійській сировині, дослідники відзначають інший напрямок зв'язків - кавказький. Єдине, що можливо пов'язувало усатовців з Малою Азією - технологія виготовлення великих кинджалів (Рындина, Конькова, 1982, с.30 – 42). Однак цей факт Ю.О.Шилову на разі просто невідомий.

Далі він наполягає на процесі трансформації пізнього Трипілля у культури бронзового віку, зокрема інгульську катакомбну та середньодніпровську. Висунута І.І. Артеменком у 70–ті рр. ХХ ст. теза про участь софіївського типу трипільської культури у формуванні середньодніпровської культури не знайшла фактичного підтвердження у археологічному матеріалі. Останнім часом взагалі виявилося, що найдавніші пам'ятки середньодніпровців, виходячи з наявних С14 дат взагалі є поза межами поширення трипільської культури (Kadrow,2003, p.243, fig.1). Хоча що інгульська катакомбна культура за деякими С14 датами виникла приблизно в часи зникнення трипільських пам'яток (Telegin, Pustovalov, Kovalyukh, 2003, fig.15) твердження про генетичний зв'язок підкріплено поки що лише загальними міркуваннями. Формальна подібність окремих елементів орнаментації та орнаментальних композицій кераміки (на нашу думку, досить віддалена) не може бути ні єдиною, ні тим більш достатньою підставою для встановлення спорідненості археологічних культур. На разі немає вагомих підстав говорити про безпосереднє "перетікання" Трипілля у згадані вище археологічні культури.

Свідченнями контактів Трипілля із Середземномор’ям та Анатолією Ю.О. Шилов вважає особливості усатовської пластики та великих кинджалів. На його думку, в усатовській культурі перероблено канон трипільських (араттських) жіночих статуеток на чоловічі, фалосоподібні, які, на його думку, поклали початок так званим кікладським ідолам на островах Егейського моря, де поширилися разом з керамікою та кинджалами усатовського типу (Шилов, 2003, с. 41).

Усатовська антропоморфна пластика представлена специфічними типами жіночих зображень, що відтворюють образ нахиленої вперед сидячої фігури. Ні яскраво виражені чоловічі, ні фалосоподібні статуетки серед матеріалів усатовської скульптури невідомі. Морфологічні особливості усатовських фігурок не мають нічого спільного з кікладськими ідолами (рис.3). До того ж останні виникли задовго до появи усатовської культури.

Знахідки кераміки усатовського типу на островах Егейського моря насправді невідомі. Щодо кинджалів усатовського типу, то хоча вони і зроблені за анатолійськими (але ж не середземноморськими!) прототипами, знаходять аналогії у Середземномор'ї, але, з огляду на хронологію, в жодному разі не можуть розглядатися, як вихідна форма для цього типу предметів (Збенович, 1974, с.142, там же про історію, долюусатовських племен та їх зв'язки - с.151- 162).

Наведений аналіз даних, на яких базується концепція Ю.О. Шилова, доводить хибність „історизації” археологічних джерел по трипільській культурі, запропонованої автором, яка спирається на перекручені або вигадані матеріали і не має нічого спільного з реальними історичними фактами та подіями. Зате така історизація трипільської спадщини цілком відповідає переліченим на початку статті ознакам міфотворчих праць.

Постає питання, а чи потребують наукової аргументації основні положення аратто–трипільської концепції Ю.О.Шилова?  Тексти останнього, за слушним висновком Л.Л.Залізняка, мають скоріше не науковий, а сакрально–релігійний характер. Подібні тексти звертаються не до логіки читача, а до відчуттів. Отже вони не повинні відповідати вимогам щодо наукових концепцій. Побудована за зразками міфів концепція світової історії є квазінауковим сурогатом, заводить громадськість і науку України на манівці, нарешті робить країну посміховиськом у очах цивілізованого світу (Залізняк, 2002, с.93). Дійсно, публічні виступи Ю.О. Шилова перед аудиторією вже давно нагадують проповіді – як за змістом, так і за характером викладу. Отже, наукові дискусії у такому разі виглядають недоречними. Натомість пропонуємо в подальшому аналізувати праці Ю.О. Шилова не як наукові, а як феномен міфотворення сучасного суспільства. Але міфологія, власне, не є предметом археологічних досліджень.

РОЗМИСЛИ ПРО МІСЦЕ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Прикладом підходу до трипільської культури, що не має відношення до наукових методів, може бути спільна праця П.Л. Паламарчука та І.А. Андрієвського (Паламарчук, Андрієвський, 2002, 136 с.-). Автори поставили перед собою мету відповісти на одвічні філософськи запитання: “Хто ми? Звідки прийшли?”, звертаючись до Трипілля.

Вже у передмові автори роблять ряд програмних заяв, з яких зрозуміло, чим світова цивілізація завдячує трипільській культурі. Вони вважають, що саме трипільці–першоорачі першими у світі приручили коня, винайшли колесо і плуг, спекли першу хлібину. Пізніше хліборобська культура трипільців–аріїв була перенесена до Китаю, Індії, Месопотамії, Єгипту, Егеїди, Італії, на Балкани, до Західної Європи та Скандинавії. За рівнем суспільно–економічного розвитку, на їх думку, ця культура наближалася до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу(там же, с.3). На жаль, на користь цих заяв не наведено жодних аргументів.

„Зорі Трипілля” дещо загубилися у історичному часі, бо автори праці використовують хронологію трипільської культури, побудовану на некаліброваних радіовуглецевих датах, що робить всі подальші історичні співставлення марними (там же, с.4-6).

Видання складається переважно із цитування зібраних у різних виданнях наукових даних та оригінальних розробок. При цьому автори поєднали іноді несумісні точки зору різних дослідників, наприклад, щодо походження трипільської культури. Щоб переглянути давню історію людства, авторам вистачило всього півсотні наукових праць, які відповідним чином прокоментовані. Завдяки цьому з’явився, наприклад, висновок про те, що “споріднені за походженням раннотрипільські племена” жили, крім Молдови, Румунії та Побужжя ще й у Середньому Подніпров’ї (там же, с.20), хоч у останньому регіоні вони не виявлені.

Автори чомусь вважають, що всі найважливіші винаходи було зроблено у давні часи на території України. Наприклад, на с.21 пишуть, що вперше у Східній Європі (!) мотичне землеробство виникло у межиріччі Південного Бугу та Дніпра на межі V–IV тис. до н. е. При цьому серед вирощуваних трипільцями культур вказують жито, яке з’являється на цій території набагато пізніше. Далі, на с.22, знаходимо, що трипільці першими у Європі, на їх думку, застосували механічний пристрій – лучковий дриль для свердління отворів у різних матеріалах. Авторам невідомо, що сокири–молоти, отвори у яких просвердлені подібним дрилем, з’явилися у культурі лінійно–стрічкової кераміки ще до виникнення трипільської культури.

Іншою стороною цитування та використання наукової літератури є вибірковість у її використанні. Сталося це із цілком зрозумілих причин, адже авторам частина літератури могла бути недоступною. Так на с.29 з’являється досить дивний розділ про перший, другий, третій та четвертий локальні варіанти трипільської культури. Такий оригінальний перелік локальних варіантів Трипілля, вірогідно, обумовлений обмеженою обізнаністю авторів у археологічній проблематиці.

Характерним не лише для даної, але і для більшості праць такого роду є використання ілюстративного матеріалу без жодного посилання на джерела, звідки вони взяті. Водночас копірайт Івана Андрієвського на підбір та впорядкування ілюстрацій вміщено на другій сторінці видання. Отже, усвідомлення власного права існує, але це чомусь не поширюється на справжніх авторів використаних ілюстрацій - їх не вважають за потрібне ні вказати, ні згадати.

Часто автори "Розмислів" вигадують та перекручують факти. Наприклад, повідомляється, що за сто років було досліджено не менше «20 великих трипільських поселень», ще й залучають до їх переліку Червонохутірське, (насправді немає такого поселення, а є досліджений тілопальний могильник), Сушнівське (можливо, помилка набору – Сушківське), а також поселення Бортничі, Троянів, Ленківці [3]. За винятком Сушківки, жодне з них не може вважатися великим.

Далі П.Л. Паламарчук та І.А.Андрієвський творчо розвинули ідеї щодо застосування вогню у трипільському житлобудуванні, описавши, як трипільці у процесі спорудження жител обпалювали стіни: “…у житлах розводили вогонь і дерев’яне плетиво вигорало… Обпалені стіни ставали чудовим температурним ізолятором.(там же, с. 40)”. Наскільки відомо, археологи, починаючи з П.П. Курінного, писали лише про обпалювання підлог, але ж ніяк не стін. І.Т.Чернякову на с.42 автори приписали реконструкцію триповерхового трипільського житла, як належить К.В. Зіньковському (Зиньковский, 1990, с.76). У списку трипільських поселень та могильників у межиріччі Південного Бугу та Дністра невірно вказана не тільки кількість пам’яток – насправді у межиріччі їх існує кілька сотень, а не кілька десятків, але у це межиріччя потрапили пункти не лише у Вінницькій чи Хмельницькій, але і у Кіровоградській, Черкаській, Івано–Франківській і навіть Херсонській областях.

Дивує перелік археологічних культур, “суміжних з трипільською”, хронологічна позиція яких не має нічого спільного з дійсністю (Паламарчук, Андрієвський, 2002, с.89). Серед них названа невідома науці культура “енеолітичних племен Волині”, розташування якої, правда “недостатньо вивчене”. Дійсно, авторам багато чого невідомо з того, що все ж такі відомо у науці. Адже на Волині досліджено різні культури – Малиця, Люблінсько–Волинської мальованої кераміки, навіть трипільську – а от що таке згадана на початку культура “племен Волині” знають лише вони. Не менш загадковими є середньодністровська (можливо, малася на увазі середньодніпровська?) культура, культура "надпоріжсько–приазовських племен мисливців та рибалок", нарешті, культура "племен мідного віку Закарпаття". До числа “суміжних” потрапила культура лінійно–стрічкової кераміки, датована серединою V тис. до н. е., тобто ще до появи Трипілля за хронологією авторів.

Слід віддати авторам належне – мабуть, вперше у такого роду літературі вдалося зустріти порівняльну таблицю (на с.90–91) з описом матеріальної культури та господарських занять носіїв різних культур. Але деякі записи у ній є просто вражаючими. Так, при вивченні графи “поховання, могильники” виявляється, що у буго–дністровській культурі відомі "подові(?) могильники", культурі лійчастого посуду – притаманний "наземний спосіб поховань", для лінійно–стрічкової кераміки взагалі щось видатне: “прорисна орнаментика у індивідуальних ямах”. Тобто не небіжчик лежить у ямі, а загадкова "прорисна орнаментика". Графа “самобутні прикмети” є не менш цікавою. Самобутніми автори вважають для культури лійчастого посуду використання биків, як тяглової сили, для пізньострічкової розписної кераміки – залишки загонів для худоби, кулястих амфор – “дуже рухливі племена” тощо. Можливо, саме перелічені риси різних культур глибоко вразили авторів, але чи можуть вони вважатися "самобутніми"? Зрозуміло, що в даному випадку - ні.

П.Л. Паламарчук та І.А.Андрієвський зробили свій внесок у реконструкцію суспільного ладу носіїв трипільської культури. Окрему розвідку вони присвятили виникненню у трипільців державності. Трипільська держава, на їх думку, виникла “як потреба у організації масової (всетрипільської) відсічі зайдам, зовнішнім загарбницьким впливам і засновувалася на силі авторитету племінних вождів, силі племінної єдності та ідентичності”. На їх думку, класова нерівність виникла у трипільців “на скотарській основі” , причому “приватна власність на засоби виробництва і на цій основі класовий характер суспільних відносин виникають, як соціальні явища менш болісно і менш деспотично у порівнянні з іншими стародавніми цивілізаціями” (Паламарчук, Андрієвський, 2002, с.95). Куди там Ю.О. Шилову з його "безкласовою державою"… Зрозуміло, що жодними реальними доказами та аргументами на користь своїх новаторських висновків, навіть посиланнями на класиків марксизму, термінологією та теоретичними положеннями яких вони користуються, автори себе не обтяжують.

У розділі, присвяченому духовним надбанням трипільців П.Л. Паламарчук та І.А.Андрієвський, не змогли оминути таку популярну нині тему, як трипільське письмо. Вони публікують 135 зображень під гаслом “Трипільські логографічні символи та їх тлумачення”(там же, с.110-118). Цій публікації передує три сторінки тексту, з яких можна дізнатися, що трипільське письмо ”…виникло не одномоментно. Вважаємо, що з‘явилося воно у VIII–VII тис. до н. е. та остаточно оформилося у IV тис. до н. е. – у ранньому періоді культури”. Спершу письмо на їх думку було піктографічним, потім трансформувалося у логографічне (там же, с.107). На с.108 дослідники пояснюють джерело для дешифрування цього логографічного письма – порівняння “трипільських візерунків” із “елементами письма” Шумеру, Фінікії, Стародавнього Єгипту, острова Пасхи, острова Кріт, племен майя, ескімосів Півночі, які “…мають не лише схожі риси, але й цілком ідентичні символи…”. На їх думку, “Трипільське письмо… посяде чільне місце у світових системах письма”. Аналіз “логографічних символів” показує, що деякі із них є ексклюзивним результатом творчості дешифраторів (21, 47,48, 75,89,79,63,113,118, 133, 134,135 тощо). Такий розмах "вивчення" проблеми  - трипільської писемності - від Шумеру до ескімосів є без перебільшення унікальним.

Цілком оригінальним є також розділ про трипільську Атлантиду, звідки “у VII–VI тис. до н. е. розселилися по всіх українських обширах прототрипільські племена”. При цьому вони посилаються на дослідження А.Д.Архангельського та М.М.Страхового, які ще у 70–ті роки  ХХ ст. реконструювали обриси Чорного моря (фактично – прісноводного озера) до появи Дарданельської протоки. У даному випадку йдеться про так званий “Чорноморський потоп”, внаслідок якого утворилося сучасне Чорне море. Спочатку, на думку трипільців П.Л. Паламарчука та І.А.Андрієвського, вода змусила населення “Атлантиди” – шельфу Чорного моря шукати іншого місця проживання. Одним з наступних наслідків потопу міг бути, на думку П.Л. Паламарчука та І.А.Андрієвського, вибух сірководню ”який можна порівняти хіба що з вибухом кількох атомних бомб”, в результаті якого у регіоні наступили екологічна катастрофа та зміна клімату. Після чого “вцілілі племена започаткували у межиріччі Південного Бугу та Дністра нову культуру, відому нині, як трипільська” (Паламарчук, Андрієвський, 2002, с.121-122). У межиріччі, тобто на Поділлі.

Зрозуміло, що мешканці м. Бершадь на Поділлі є патріотами свого краю і спробували довести, що саме тут почалася історія не тільки України, але де в чому і світової цивілізації. Добре, що автори не претендують, як сказано у післямові (с.123–124), на “єдино можливе та істинне трактування”. Зрештою, вони мали благородну мету – допомогти читачеві “усвідомити себе нащадком найвизначніших досягнень людського духу, всього створеного людськими руками у минулому…”. Власне, розглядувана праця і не видається як наукова. На відповідній сторінці взагалі годі шукати вказівок на характер видання. Однак хто читатиме вихідні дані? Важливо, що текст надруковано, а за наслідки автори відповідальності не несуть. На відміну від наступного прикладу, коли йдеться про просування "сміливих ідей" з "альтернативної історії" до системи шкільної освіти.

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ЄВРАЗІЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ

Праця О.А. Білоусько (Білоуско, 2002, 272 с.- ) за своїм задумом є надзвичайно актуальною, адже у ній давня історія України розглядається, як частина світового історичного процесу. Чисельні карти та хронологічні таблиці дають змогу побачити, що відбувалося в світі у той чи інший період давньої або середньовічної історії. Ілюстрації презентують не лише старожитності України, але і давні цивілізації всього світу. Видання рекомендоване Міністерством освіти і науки України у якості посібника для вчителя.

Подібні видання надзвичайно популярні за межами України. Для їх створення створюються авторитетні редколегії, які залучають цілі колективи провідних науковців, переважно професорів з відомих університетів, ілюстративний матеріал та карти виконано на високому художньому та поліграфічному рівнях (наприклад: Haywood "MsoFootnoteReference" 2002). Часом, попри серйозну підготовку, навіть у таких виданнях  можна знайти не зовсім точні чи застарілі відомості, особливо помітні у випадках, коли йдеться про давню історію території Східної Європи та України. Трапляються певні проблеми і з хронологією.

Але ці наукові видання ніколи не містять відомостей про Атлантиду, Лемурію, Му, Гіперборею, "Аратту-Оріяну" та інші подібні “реалії альтернативної історії” планети Земля. Атласи та інші твори з цими “реаліями” теж видаються (наприклад, Калашников, 2003, 93 с.-), але на разі не мають рекомендацій  державних установ і не розглядаються, як навчальні посібники у державній системі освіти.

В останньому відношенні українське видання вирізняється від своїх зарубіжних аналогів. Крім звичайних проблем та типових помилок, притаманних великим компілятивним працям, воно містить певний відсоток “альтернативної” інформації, яка жодним чином несумісна з науковими засадами дослідження історії.

Відзначимо, що ілюстрації подано без посилання на те, звідки їх взято, хто автор відкриття або дослідник тієї чи іншої пам'ятки. Знову бачимо масоване порушення авторських прав десятків інших авторів, при тому, що про свої копірайти ні видавництво, ні О.А. Білоусько не забули.

Джерелом міфологічної інформації, викладеної у книзі, стали твори, наведені у бібліографії (Білоусько, 2002, С.234–238). Це праці відомих в Україні представників міфо–історичного напрямку  - Ю.М. Канигіна, М. Суслопарова, Ю.О. Шилова. До списку включено збірку не менш фантастичних творів – “Космос Древньої України”. У бібліографії знаходимо працю Учителя Л.Силенка, яка є твором сакрального, а не науково–історичного спрямування.

Наявність численних фактичних помилок можна пояснити, оскільки у вихідних даних посібника відсутні прізвища наукового редактора та рецензента, назва ведучої організації. Згадані недоліки є справою наукового сумління та відображають рівень кваліфікації автора (і тих чиновників у Міносвіти, хто рекомендував видання в якості посібника). Але як пояснити рекомендацію у якості посібника праці, яка містить положення та реалії, відсутні у офіційно затвердженій навчальній програмі для середньої школи ? Там на разі немає ні Аратти, ні Оріяни ні інших подібних альтернативних  речей. Матеріали трипільської культури досить широко представлено у виданні (Білоусько, 2002, С.78–82). Це зображення жител, поселень, карти, а також їх описи. Тексти переважно є авторськими конспектами наукових праць узагальнюючого характеру.

Деякі дані не відповідають дійсності. Наприклад, про те, що у Луці–Врублевецькій знайдено “найдавніші з відомих на території Східної Європи мідні вироби”. Перші мідні вироби у Європі з’явилися на Балканах, не на Середньому Дністрі, і не у трипільській культурі (Рындина, 1998, с 28-32). Культура Лендель описана двічі – як одна із культур мідного віку України і як одна з культур неоліту Європи, причому у останньому випадку не вказано, що ця культура відома і на території України. І зрозуміло чому: адже лише деякі українські археологи відносять місцеві культурні типи до культури Лендель. У сусідніх країнах дослідники зараховують їх до інших археологічних культур (Kadrow, Zakoscielna 2001, s.70-71).

Перейдемо до розгляду таблиць культур різних періодів. Трипільська культура представлена одразу у кількох таблицях, які в деталях різняться між собою. В таблицю XV під №19 включено трипільську (індоєвропейську) цивілізацію, “ віддалено споріднену з шумерською”(Білоусько, 2002, с.95), яка починається біля 4000 р. до н. е. Таким чином з самого початку використано хронологічні репери, які не відповідають реальності. Там же можна дізнатися, що цивілізація Трипілля вплинула на формування “руської цивілізації”. Останню можна знайти трохи далі, під № 30, але вже як східно-християнську (православну, руську) цивілізацію.

На згаданій таблиці Трипілля виглядає давнішим за цивілізації Єгипту та Шумеру, неолітичні та енеолітичні попередники яких штучно відрізані від свого продовження. Це і не дивно, адже у таблиці ХІІ неолітичні культури Єгипту та Месопотамії не вказані. А от трипільська культура показана, як продовження буго–дністровської[5]. Таким чином мимохідь створюється ілюзія, що трипільці є творцями більш давньої, фактично першої(!) на планеті Земля цивілізації, з чого випливає, що корені “руської цивілізації” відповідно глибші. Однак ці висновки заперечує присвячена мідному віку таблиця ХІІІ, де (щоправда, паралельно) показано неолітичні (!) та енеолітичні культури Месопотамії від 5500–5500 рр. до 3100 рр. до н. е. – від Гассуни (Хассуни) до Убейду, Уруку і Джемдет–Наср, які передували цивілізації Шумеру. Отже, допитливий читач може побачити, що Трипілля все ж таки не найдавніша цивілізація планети, а неолітичні культури були і в Месопотамії. Таким чином, школярам пропонується захоплююча, альтернативна історія.

Однак справжня альтернативна історія пов’язана з вченням Ю.О. Шилова, про держави Аратта та Аріан. Карта 39 представляє їх взаємне розташування в період 4000/3600–2250/2200 рр. до н. е. Поруч, на с.98 можна знайти відомості, що «трипільське суспільство керувалося інтелектуальною елітою – жерцями–брахманами, чия влада базувалася на інституті Спасительства… Трипілля–Аратта характеризується, як первіснокомуністична держава, на відміну від рабовласницького Шумеру». На карті 40 (3600/3500–2850/2750 рр. до н. е.) показано державу Аратту (на території України) і Шумер (в Месопотамії). Велика стріла від Аратти до Дворіччя позначає шлях пересування носіїв трипільської культури до Шумеру.

Пояснення та коментарі до цієї карти знаходимо далі, на с.100–101. Вони починаються з одкровення, що «носіями цивілізації на величезних просторах Євразії стали індоєвропейці, люди білої раси, яка сформувалася на зламі IV–III тис. до н. е. і випередила у своєму розвитку всі інші. Серед місць, де вперше зародилися білі люди, вчені все впевненіше називають Україну”. Твердження про зародження “білої раси” в енеоліті є науковим відкриттям, оскільки досі вчені вважали, що це сталося набагато раніше, ще в палеоліті. Шкода, що відкриття батьківщини білої раси не підтверджене жодними посиланнями, хоча нижче автор зазначає: “про це написано вже тисячі наукових праць”.

Основним джерелом натхнення для О.А. Білоусько в стали твори “археолога і письменника Ю.О. Шилова”, які, на її думку, “вирізняються новизною і важливістю”(Білоусько, 2002, с.100). Наступні кілька сторінок є конспектом цих творів, які містять ті самі фактичні помилки та фантастичні твердження, що їх ми вже проаналізували на початку цього додатку – від плутанини з хронологією і географією до трипільської держави Аратти. Коментар до карти 40, вміщений на с.102, подає відомості, що “Деякі вчені (цікаво, які крім Ю.О Шилова?) схиляються до думки, що він (народ–мігрант, який створив цивілізацію Шумеру) можливо, мав якийсь зв’язок з українською Араттою". Коментарі, як кажуть, зайві.

Не оминула О.А. Білоусько і популярну нині тему Чорноморського потопу. Вона наводить думку “деяких дослідників”, що болота Месопотамії було заселено вихідцями із затопленої (3500/3000 рр. до н. е.) Меотиди/Азовського моря, які створили найдавніші міста–держави Шумеру (Білоусько, 2002, с.102)[7] Таким чином на одній і тій самій сторінці маємо дві альтернативні версії походження цивілізації Шумеру: 1) міграція з Аратти; 2) міграція із затопленої Меотиди 3500/3000 рр. до н. е.

Елементарний аналіз наявних даних показує, що обидві версії виглядають просто неймовірними. По перше, цивілізація Шумеру своїми коренями уходить в принаймні у VI-V тис. до н. е. - культуру Убейд, яка показана в згаданих раніше хронологічних таблицях. Тобто витоки цієї цивілізації відомі задовго до того, як вигадані Ю.О. Шиловим аратти–трипільці ніби-то знялися  з місця і вирушили на південь. Адже поява Трипілля - це друга половина VI тис. до н.е. Отже трипілляаратти мали вирушити в Месопотамію одразу по появі на теренах України, щоб встигнути заснувати прашумерську цивілізацію раніше за культуру Убейд, але в такому разі у них не лишилося б часу на створення Придніпровської Аратти, не кажучи про усатовську Оріяну…

По–друге, на період 3500/3000 рр. до н. е. Азовське море існувало вже понад 3200 років . Адже Чорноморський потоп нині відносять приблизно до 6700 р. до н.е. Отже, в цей час міграції якихось племен чи народів з дна Азовського, не кажучи про Чорне море, вже не могли відбутися.

Описані вище спроби запровадження в історичну науку взагалі і тим більше в шкільні курси історії Давнього Світу творів, які “вирізняються новизною і важливістю” неможливо визнати ні виправданим, ні задовільним. Фактично вони спрямовані на формування ірраціональних, “україноцентричних” уявлень про оточуючий світ, які справляють враження релігійної доктрини, а не реальної історії. Цікаво, що поза межами сторінок посібника, присвячених археології та давній історії України, аратто–арійські студії не вписані в світовий цивілізаційний контекст. Зрозуміло, що автор посібника не може зробити це в повному обсязі за авторів міфу, тим більше не може узгодити всі існуючі між їхніми версіями розбіжності. Залишається лише висловити щире співчуття вчителям, які скористаються в повному обсязі з матеріалів цього посібника при викладанні курсів історії Стародавнього Світу, України. Таке ж співчуття слід висловити на адресу їх учнів, а також батьків цих учнів. Подібні експерименти із запровадження в освітні програми бачення історії очами ідеологів тоталітарних режимів вже проводилися в минулому, і в СРСР, і в Німеччині 30–х років (Моссе, 2003, 446 с.-). Наслідки в обох випадках були відповідними.

ТРИПІЛЬЦІ РОДОМ З АТЛАНТИДИ

Про трипільську культуру пам’ятають і пишуть не лише в Україні, але і в Росії. Свого часу в Москві було створено цілу наукову школу дослідників , яка дуже багато зробила для вивчення трипільських старожитностей та популяризації відомостей про трипільську культуру. Так що творці альтернативної праісторії з Росії мають досить інформації і охоче нею користуються. Крім того вони плідно використовують твори Ю.О. Шилова. Звичайно, в їх працях Трипілля займає значно скромніше місце, адже є певні місцеві пріоритети (Асов, Коновалов, Ильин, 2002, с.12-17).

В центрі праісторичних концепцій російських авторів О.І.Асова та М.Ю.Коновалова знаходиться Гіперборея – північна прабатьківщина слов’ян, з якої останні, на їх думку, вирушили на південь ще десятки тисяч років тому. Гіперборейська хронологія не лише унікальна, вона неперевершена за своїм розмахом ! Слов'яни прийшли на південь, оселилися і жили “в землі Руській 20000 років”, а вже 10000 років тому почали будувати міста (разом - 30000 років праісторії, Сонцесяйна Аратта не до порівняння). Під “землею Руською” автори розуміють центральну та східну частини Європи. В цьому ареалі згадуються дві археологічні культури: трипільська та Вінча. Остання потрапила в коло зору російських авторів завдяки доктору Радівою Пешичу з Югославії, який саме Вінчу вважає найдавнішою, найпершою –словом все, як у випадку наших українських міфотворців із Трипіллям.

Далі йдуть посилання на Ю.О.Шилова (який названий старшим науковим співробітником Інституту археології НАН України, у якому вже давно не працює). Сказано, що "сучасні українські археологи" (невідомо які, чи Ю.О.Шилов презентує їх усіх?) називають землі трипільців “Араттою, священною землею”. Російські автори відзначають глибину досліджень “українського археолога” та “велесознавця” [8] Ю.О. Шилова.

На думку дослідників гіперборейської праісторії походження трипільської культури пов’язано із “загиблою легендарною культурою атлантів, яка поширювала свій вплив не лише на Середземномор’я, але і на Причорномор’я." Однак прабатьківщина шумерів – Аратта, на їх думку,  знаходилася всеж таки на Святій Півночі.

Викладені у книзі уявлення про трипільську культуру місцями не менш фантастичні, ніж у Ю.О. Шилова – можна прочитати про багатолюдні міста із населенням 10000 – 50000 людей, які володіли писемністю. Трипільці, однак, були поглинуті індоєвропейцями (далі в тексті – прааріями–гіпербореями) у ІV–ІІІ тис. до н. е. [9] і стали предками багатьох європейських народів. Ті ж трипільці–аратти, що пішли далі на південь, заснували шумерську цивілізацію у Дворіччі. Загибель причорноморської цивілізації, Аратти, автори пов’язують із Дардановим потопом, який стався, на їх думку, в IV тис. до н. е. Внаслідок цієї катастрофи, як вони вважають, частина араттців загинула, а частина переселилася до Месопотамії, де заснувала “велику шумерську цивілізацію, яка передувала усім світовим цивілізаціям”( Асов, Коновалов, Ильин 2002, с.14). Тим, що ні Дарданова потопу у IV тис. до н. е., ні трипільської культури на територіях, які могли бути затоплені не було, автори не переймаються.  Тим більше, що слідів потопу, який би датувався IV тис. до н. е. у лісостеповій частині межиріччя Прута та Дніпра (де жили реальні носії трипільської культури), яка відстоїть від узбережжя Чорного моря на сотні кілометрів  не виявлено.

Уявлення про матеріальну трипільську культуру О.І. Асова та М.Ю. Коновалова досить фантастичні, починаючи з переліку поселень: “нескольких крупных поселений Трипольской и Винчанской культуры – Сескло, Фессалии(?!), Биче, Бечехей–Хомокош, Шанцбоден, Триполье” (Асов, Коновалов, Ильин, 2002, с.14). З перелічених лише останнє має відношення до згаданих культур, а загадкове «Фессалии» взагалі стосується назви регіону Греції. Однак гучні іноземні назви, напевне, мають створити певний антураж та переконати читача у безмежній ерудиції шановних авторів тексту.

Далі можна прочитати, що трипільці жили у великих селищах, які обносили ровом та стінами з колод (абсолютно унікальна інформація, навіть у Ю.О. Шилова її нема). На с.13 цей опис ілюстровано гарним малюнком – зображенням такого поселення трипільської культури, спланованого по ідеальному колу, який є повною фантазією художника. З пропонованого опису матеріальної культури трипільців можна дізнатися, що вони носили одяг із шкіри (насправді трипільці широко використовували тканини), ножі (!) та вістря стріл виготовлялися з сланцю (насправді – з кременю). Є повна інформація навіть про трипільські щити: і те, що їх плели з лози та прикрашали «амулетами священних тварин»(??), а вожді прикрашали свої щити «зображенням бичачої голови з великими рогами». Це при тому, що не існує на разі жодних іконографічних матеріалів з цієї теми, не кажучи про знахідки самих щитів. Так само, як і реальних даних про «браслети з переплетених змій».

Відтворена на с.15 панорама трипільського селища нагадує куточок з українського села ХІХ ст., а біля будинків та всередині них можна побачити жінок в типових сарафанах (невже і їх шили з шкіри та хутра?). У підпису до цієї ілюстрації описано глиняну модель трипільського житла, в якій «біля вівтаря стояли жінки у молитовних позах і одна з них ніби–то керувала обрядом». Всупереч твердженням авторів, подібну модель археологи не знаходили. Цей опис є перекрученим варіантом реконструкції обряду, реконструйованого Т.Г. Мовшею за даними розкопок та інтерпретації решток житла на поселенні Сабатинівка ІІ, яка належить М.Л. Макаревичу (Асов, Коновалов, Ильин, 2002, с.15-16; Макаревич,1960, с.290-301; Мовша, 1971, с.201-205).

Трипільська культура в даному випадку лише маленька часточка фантастичного історичного полотна, створеного дослідниками “проблем атлантології та арієзнавства”, в якому трипільській Аратті, звичайно, не могло бути відведено чільного місця. Причина банальна - це місце вже належить арктичній прабатьківщині росіян – Гіпербореї. Але О.І. Асов та М.Ю. Коновалов все ж знайшли для Аратти відповідне місце, хоча і не погодили його з влесознавцем Ю.О. Шиловим, для якого саме Аратта є центром світової цивілізації.

Таке явище цілком закономірне, адже існують інші версії світової історії, в яких не знайшлося місця ні для праслов’янської Аратти, ні для Гіпербореї. Ну що зробиш, для когось центром світобудови з тих самих ідейних міркувань може бути виключно Авалон, для когось - Тара, Му або Атлантида. Однак оскільки кінцевою метою подібних праць насправді є міфотворчість, то історичні реалії слугують лише приводом, живильною субстанцією для творчості.

Проаналізовані вище твори мають всі ознаки міфотворчості, перелічені на початку нашої розвідки. Так, сконструйована Ю.О. Шиловим Аратта – "священна", це ідеальне суспільство, безкласова держава, якою управляють мудрі духовні лідери,  здатні принести себе в жертву ("інститут Спасительства") заради існування суспільства; у Аратті – витоки всієї слов'янської (української) історії та культури, а головне – не затьмареної сторонніми впливами духовності. Те, що суспільство  і Україна нині переживають кризу – прикрий наслідок збочення із магістрального шляху, накресленого творцями священної Аратти. Повернення традицій "священної, сонцесяйної Аратти" тощо – єдина запорука спасіння нинішньої України.

Аналогічне значення має Гіперборея для сусідньої Росії. Обидва міфи, однак, уявляються їх творцями як такі, що мають планетарне значення, що  надає  як Аратті, так і Гіпербореї більшої ваги в очах читачів та послідовників, - звичайно,  у межах країн, де ці міфи створено. Нині ці міфи майже непридатні для "зовнішнього" використання на відміну від інтернаціонального міфу про Атлантиду. "Зорі Трипілля" є локальним виявом трипільського міфу. Книга ж О. Білоусько - яскравий приклад спроби запровадження неоміфології до системи освіти.

Є і більш матеріальна спроба відтворення міфу про Аратту. Вже другий рік в селі Трипілля будується приватний музей "Україна-Аратта", в якому Ю.О. Шилов має матеріалізувати свої інтелектуальні досягнення (рис.4). Там, за його словами, кожен відвідувач зможе пересвідчитися, що "так звана трипільська культура" - це ні що інше, ніж сліди "високорозвиненої держави Аратти", яка існувала тисячоліття тому і стала основою для індоєвропейських, слов'янських та українського етносів (Чердинцева, 2005, с.10).

 

Рис.4. Фрагмент розпису зовнішніх стін (автор - А. Гайдамака) музею України-Аратти в с.Трипілля.

Музей дійсно може вийти унікальним - адже матимемо чи не перший в європейській практиці приклад перетворення науково-просвітницької установи (якою за визначенням є кожен музей) на сакральну будівлю, втілення міфотворчих зусиль Ю.О. Шилова. Наступним логічним кроком було б перетворення музею на храм, або перший монастир Аратти-України. Чи не відвідували ми подібні музеї в СРСР, де старожитності у вітринах супроводжувалися цитатами з творів класиків марксизму-ленінізму? Хто забув таке чи не бачив, матиме нагоду освіжити відчуття і отримати незабутні враження в музеї України-Аратти.

В даному випадку можна лише поспівчувати тим, хто тривалий час вкладав власні ( і не малі) кошти у створення музею європейського рівня, а має шанси отримати храм вигаданої Аратти з проповідником нової релігії на додачу. Останнім претензіям є вже досить підтверджень, причому йдуть вони безпосередньо від інтелекутального натхненника унікального музею.

В програмних заявах Ю.О. Шилов повідомляє, що на відміну від "адептів розділенного знання" цілком свідомо наближає "поху неразделенной истины" (Чердынцева, 2005, с.10). Про що тут  йдеться? Йдеться про злиття науки, в даному випадку археології, з "нерозділеною істиною" - тобто новою релігією, пророком і проповідником якої в даному випадку виступає шановний професор і академік власною персоною.  Але в такому випадку претензії на науковість, рекламовані ним наукові регалії нічого не варті у вимірі Віри, яка за визначенням є вищою за наше нікчемне буття. Так само і наукова полеміка з концепціями, викладеними у сакральних текстах втрачає надалі будь-який сенс.

Водночас постає питання, чи може пропоноване Ю.О. Шиловим віровчення претендувати ще й  на роль національної ідеї? Нам пропонують не що інше, як втілювати в життя ідею первіснокомуністичної держави, керованої духовною елітою. Що таке комуністична держава, українці ( і не тільки) вже випробували на собі. І щодо духовної еліти, то коли до неї входить автор вчення про Аратту( а як інакше?), то у мене особисто виникають неабиякі сумніви щодо кінцевого результату.

Здається, що подібне вже не раз відбувалося в історії недавно минулого ХХ сторіччя. Нині ж мова може йти також і про міжнародний престиж України. Адже в ХІХ-ХХ ст. аналогічні за характером та змістом історичні міфи не раз ставали основою ідеології (та наступних дій) агресивних, тоталітарних режимів. Ну, а про відношення в цивілізованому світі до ідейних будівників національного комунізму не будемо згадувати.

Чудові легенди та яскраві міфи завжди приваблювали читачів. Кожен народ має своїх легендарних предків – героїв, оспівує їх подвиги та шукає натхнення у славному минулому. Такими легендарними предками є і народ, назви якого ми не знаємо, і який залишив нам у спадщину здобутки хліборобської цивілізації, відомої в археології як трипільська культура. Трипілля – це багатогранний феномен, виміри якого безкінечні. Це джерело натхнення для тих, хто цікавиться давньою історією, краєзнавців, митців, народних майстрів, і, нарешті, творців сучасного фольклору. Черпати з цього джерела стало можливим завдяки праці кількох поколінь вчених, які понад сто років досліджують всі можливі аспекти трипільської культури і відкривають щоразу нові обрії для всіх, хто захопився давниною.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Археологічні пам'ятки трипільської культури на території України. Реєстр// Енциклопедія трипільської цивілізації.- К.:Укрполіграфмедіа, 2004.- Т.1.- Книга 1.- С.563-699.

    2. Асов А.И., Коновалов М.Ю. , Ильин П.В. Древние арийцы. Славяне.Русь. – М.:, Вече, 2002.– 12–17.

    3. Білоусько О.А. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К.: Генеза, 2002. – 272 с., карти, табл., іл.

    4. Відейко М.Ю. В пошуках держави Аратти // Археологiя, 1995, N 2 с.104–118; Відейко М.Ю. Археологія в Інтернеті.–К.2001.– С.118–123;

    5. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.2003а.–С.147–150;

    6. Відейко М.Ю. Нова хронологія Кукутені – Трипілля // Трипільська цивілізація у спадщині України. – К.:Вид.центр «Просвіта», 2003б. – С.106–118.

    7. Відейко М.Ю. Казаровичі ЕТЦ.- К.:Укрполіграфмедіа,2004.-Т.2.- С.205-206.

    8. Давня історія України. – К.:Наукова Думка, 1997.– Т.1;

    9. Дергачев В.А. Два этюда в защиту миграционной концепции // Stratum plus. – 2000. – № 2. –С.188–236.

    10. Дудкін В.П., Відейко М.Ю. Планування поселень трипільської культури // ЕТЦ. - К: Ук­рполіграфмедіа, 2004. - Т.1., кн.1. - С. 303-314 .

    11. Етнічна історія України.– К., 2000.– С. 19–26;

    12. Залізняк Л.Л. Новітні міфи в індоєвропеїстиці Східної Європи //Археологія. – 2002.– С.88–98.

    13. Збенович В.Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья / АН УССР. НА. – К.: Наук. думка, 1974. – 175 с.: ил.

    14. Зиньковский К.В. К итогам комплексного исследования трипольских памятников // Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине: Тез. докл. I полевого семинара. – Тальянки; Веселый Кут; Майданецкое 1990. – С. 73–76.

    15. Калашников В. Загадки истории. Древнейшие цивилизации.– М.: Белый Город, 2003.– 48 с., илл.

    16. Керам К.В. Первый американец.– М.: Прогресс, 1979. – С.217–224.

    17. Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья / АН УССР. ИА. – К.: Наук. думка, 1977. – 160 с: ил.

    18. Макаревич М.Л. Об идеологических представлениях у трипольских племен // ЗОАО. – 1960. – Т. 1. – С. 290–301;

    19. Мовша Т.Г. Святилища трипольской культуры // СА. – 1971. – № 1. – С. 201–205.

    20. Моссе Дж. Нацизм и культура. – М.: Центрполиграф, 2003.– 446с.–

    21. Паламарчук Є., Андрієвський І. Зорі Трипілля. – Вінниця: ПП “Видавництво Тезис”, 2002.– 136 с., іл.;

    22. Рындина Н. В. Конькова Л.С. О происхождении больших усатовских кинжалов / // СА. – 1982. – N 2. – С. 30 – 42.

    23. Рындина Н.В. Древнейшее металлообрабатывающее производство Юго-Восточной Европы.- М.:УРСС, 1998.- 288 с.

    24. Ткачук Т.М.Гопак навколо трипільської культури//….; Чердынцева А. Юрий Шилов: "Археология отыщет бога"//Вечерние Вести.- № 008(1306)б 19 января 2005 г.- С.10.

    25. Шилов Ю. Аратта і Аріан. Пракорені Русі.// Переяславська земля та її місце в роз витку Української нації, державності і культури. –Тези Всеукраїнської наук. конф. –Переяслав–Хмельницький, 1992. –С. 46–47 тощо

    26. Шилов Ю. Доскитські цивілізації Подніпров"я. //Космос древньої України. –Київ. –1992. –С. 109–110.

    27. Шилов Ю.О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е..– К.: Аратта.– 2002.-

    28. Шилов Ю.О.Прасловянська Аратта.–К.:Аратта.–2003.– 93с., іл;

    29. Haywood J. Historical Atlas of the Ancient World 4,000,000 – 500 BC.– MetroBooks,2002; The Atlas Arheologia Swiata. – Warszawa, 2002. – 208 p.–

    30. Kadrow S., Zakoscielna A. Lublin-Volhynian and Tripolie ciltures spatial and chronological relations //Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції “Трипільський світ і його сусіди”, м.Збараж, 20–25 серпня 2001 року. – Збараж.:Вид.-во ДІАЗ в м.Збаражі, 2001. – С.70–71.

    31. Nemeicova-Pavukova, Kreisgrabenanlage der Lengyel -  Kultur in Ruяindol -  Borova. - Bratislava, - 1995.- 218 s.-

    32. Petrash J. 1990:  Mittelneolitische Kreisgrabenlagen in Mitteleuropa.// Bericht der RGK.- 71.- Mainz a/Rein,1990.- S.407 - 564

    33. Wauchope R. Lost Tribes and Sunken Continents. – Chicago&London: University of Chicago Press, 1962.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ДІУ - Давня історія України, Київ, 1997, т.1

ЕІУ - Етнічна історія України, Київ, 2000

ЕТЦ - Енциклопедія трипільської цивілізації, Київ, 2004

СА - Советская археология

ЗОАО - Записки Одесского археологического общества

ПРИМІТКИ

[1]

Загальна кількість наукових друкованих праць по Трипіллю (на території України) складає нині понад 2500, в тому числі понад 70 монографій.

[2] Не випадково, мабуть, одна з останніх книг Ю.О. Шилова так і називається: "Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н.е - ІІ тис. до н.е".  (Шилов, 2002).

[3] Там же. – С.37.

[4] Віднині, друкуючи ілюстрації, витягнуті творцями даного посібника з власних видань, Інститут археології НАН України, наприклад, мав би щоразу письмово звертатися за дозволом до видавництва "Генеза" та О.А. Білоусько.

[5] Остання чомусь названа в тексті і таблицях, а також на карті “Бузько–Дністровською(Савранською) культурою”. Такий термін не вживається в науковій літературі. Походження трипільської культури від буго–дністровської нині розглядається науковцями виключно як питання історіографії.

[6] Білоусько О.А. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст...– С.100.

[7] Там же. – С.102.

[8] Тобто знавця т. зв. “Велесової книги”, літопису слов’янських народів з доісторичних часів. Цей твір багатьма дослідниками було визнано фальсифікатом ще у минулому сторіччі.

[9] Як і в більшості подібних творів хронологія не витримує жодної критики. Подекуди це зводить нанівець всі історичні реконструкції – як у випадку із зникненням Трипілля–Аратти.

25.02.2005