Trypillian Civilization Journal ISSN 2155-871X

Пошивайло І.В.,
етнолог, канд. істор. наук, засл. діяч мистецтв України,
заст. директора з наукової роботи УЦНК «Музей Івана Гончара»,
голова Київського осередку Національної спілки
майстрів народного мистецтва України

СИМВОЛІЗМ НЕБА В НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

Народній культурі українців притаманні виплекані віковими світоглядними традиціями символізм і метафорика. Закодовані у мистецьких творах і фольклорних текстах символи відображають міфопоетичні уявлення наших пращурів про космос як упорядкований світовий устрій – світо-лад. Визначний вчений Микола Костомаров вважав символ образовим виявом моральних ідей за допомогою предметів фізичної природи, наділених духовними властивостями, і при цьому додавав, що фізична природа, через творчу ідею та божественну любов втілюється у «щонаймайстерніші форми». Академік Вернадський, торкаючись проблем наукового світогляду, зокрема, зазначав, що в творах народного мистецтва, де пов'язується художнє з історико-соціальним, проявляється життя даної епохи і даного народу, і що завдяки цьому можна вивчати і розуміти душу народу. Він визнавав глибокий символізм художньої творчості, яка «виявляє нам Космос, що проходить крізь свідомість живої істоти...».

У світосприйнятті українців предмети народного мистецтва виображували вселенські реалії та явища, як то, приміром, писанка – космічне РАЙ-ЦЕ узагальнено символізувала геном життя, небесну сферу, з якої постають зорі, планети; посудина – Сонце, сферичні космічні тіла, лоно Всесвіту; рушник уособлював криптограмні полотна космогонічних знань про будову Всесвіту, символ Дерева Життя – ототожнював Світовий Центр, ієрархічну структуру буття тощо. В них багатогранно переплелись народні уявлення-знання про часово-просторову модель світобудови, чільні засади світоглядних орієнтацій в космосі, тобто в упорядкованій (на противагу хаотичній) навколишності, естетичні уподобання та духовні спрямування етносу.

Триєдність світу, світове дерево, міфічні птахи-творці світу – виступають основними образами українського народного мислення. Єдність трьох планів буття: горішнього (небо), проміжного (земля) і долинного (хаос, світові води, підземний світ,) здійснювалася, згідно ранніх традицій українського символізму, за допомогою архетипу світового дерева – дерева життя (вершечок-стовбур-коріння, вазон), яке, здебільшого, має охоронця – птаха (символ світової душі). Дерево Життя канонічно зображується таким, що постає із посудини-вазона або чаші, вказуючи тим на витоки свого коріння із певного лона-вмістища аналогічно всесвіту, який в українській міфології походить із глечика. Відомий фольклорист Ксенофонт Сосенко зазначав, що ідея Світового Дерева «вважається народом за перший світотворчий чинник».

Це яскраво підтверджується українськими колядками – відголоском давньої індоєвропейської традиції, в яких постає чи не найдавніший вербальний образ Світового Дерева (явір, дуб, сосна), яке стоїть серед синього моря, на глибокій воді-першостихії, а на ньому «три голубоньки радоньку радять як світ сновати». І от перед нами засобами метафор і алегорій розгортається містерія світотворення: птахи пірнають до самого дна, дістають дрібний пісочок, з якого народжується «чорна землиця», золотий камінь, за допомогою якого простір засіюється «ясним небом», «світлим сонцем», «ясним місяцем», «ясною зірницею» та «дрібними звіздочками». Часом зустрічаємо інший варіант народження «синього неба» із «синього каменю». За Іваном Нечуєм-Левицьким, синій і золотий колір у міфології означає світло. У своїй праці «Світогляд українського народу» він потрактовує синє море як символ «небесного синього простору, серед якого плавають хмари».

Згідно давніх вірувань Небо уявлялося стрижнем Світобудови, символом космосу, тобто ладу і гармонії, джерелом життя. Семантика слова «небо» у багатьох народів означає «число», «гармонія», «середина», «порядок», «пуп», «життя» (зокрема у латинській, англійській, латиській, хетській, ірландській, валійській мовах). Часто конотація слова «небо» співзвучна поняттю «Бог», а також «земноводні» – зміям, ящіркам, жабам як символам Всесвіту та божеств. Значення «неба» часто співвідноситься з поняттями «прірва», «склепіння», «напрямки світу». В міфах різних народів небо створене з каменю, металу, рідини, його зв’язок із світовими водами постає з уявлень, що по ньому плавають світила. Наші далекі пращури вважали, що Небо – то океан або річка, яким мандрує ясне Сонце. Часом з Небом ототожнювалася корова, яка вважалася небожителем і називалася «небесна корова».

Людьми міфопоетичної доби Небо, вочевидь, уявлялося півсферою, куполом, покришкою, посудиною, яка захищала їх. Захисту сприяли і сонми небесних сил, що реалізували Божественну волю. Так, навіть сьогодні збереглися і широко побутують на писанках, сорочках, рушниках і килимах образи Богині-Матері, Рожаниці з піднятими (благословення неба) чи опущеними руками (благословення землі), так звані «берегині», трансформовані в християнській традиції в образи Пресвятої Богородиці: відповідно Оранти і Покрови.

Свідомість людини, котра інтуїтивно відчувала і/або знала про первинність невидимого джерела Життя, про таємничу Причину і Великого Режисера Буття, уособленого земним Небом, все більше звертала увагу на Вищі Сфери, ретельно вбираючи крихти небесних одкровень про світовий устрій-лад і його небожителів. Так важливими тут були і посланці богів – птахи, крила яких, на думку французького мистецтвознавця і музейника Люка Бенуаса, символізували вищий стан істоти і прояв духовної сили. Звідси – птах – улюблений мотив української народної образотворчості. Показово, що пір’ям як відголоском давніх міфологічних уявлень, прикрашали не лише вожді американських індіянців свої зачіски, а й українські дівчата весільні вінки.

Небо вважали багатоярусним (до 8 сфер),часом розподіляли його на «повітряне» (простір пташок й атмосферних явищ) і «вишнє» (дім і престол Бога, божественний світ). Етнограф, фольклорист і краєзнавець Павло Чубинський зафіксував народні уявлення, за якими «Синіх облаків є аж сім, а восьме – вже справедливе небо, де сидить Бог на золотім кріслі й ангели літають. Справедливе небо не синє, але червоне. Воно деколи отвирається, але тільки на якусь оказію: на війну, на помір, або на голод». Часом у такому відкритому небі з’являється фігура чоловіка з мечем – на війну, або з посудиною – на щедрий врожай, інколи в час такого розкриття неба видко «ніби дрібненькі головки – то ангели». В таку мить слід просити у Господа спасіння душі. Цікавими є зафіксовані в народному фольклорі структурні особливості неба: найвище небо складається із «трьох зводів з невідомої матерії», а відстань між окремими сферами у 12 разів більша, аніж відстань між землею і першими небесами. Визначний фольклорист Володимир Гнатюк подає уявлення про «край світу», де сходяться земля і небо і де, вважали одні, ще ніхто із живих не був, бо тамтешній народ – сильний і лютий; другі заспокоювали, говорячи, що на краю світу «баби як перуть, кладуть свої праники на небо», а треті переконували, що по смерті летить душа на край світа, де починається небо.

Часом світ пізнається давніми людьми за бінарною опозицією Небо-Земля (верх-низ, чоловічий-жіночий принцип, активне-пасивне начало), які водночас уявлялися небесною парою і батьками людини. В багатьох космогонічний міфах Небо постає із розчленованого хаосу (в українців – з писанки або посудини) та священного шлюбу Неба і Землі (Урану і Геї), з якого і зароджується подальше життя у Всесвіті. Часто символом світобудови, центром світу є Дерево Життя або Світова Гора, вершина якої тримає Небо, де мешкають боги. Суголосно цьому, в українців небо подекуди символізується горою, на вершині якої смертні зустрічаються з Богом. Своєрідною моделлю-кристалом всесвіту й водночас «гармонізатором простору» постає традиційний солом’яний «павук».

Цікавим у народній світоглядності є мотив подорожі людей на небо, а також принесення усіх земних благ богами або культурними героями з небес – від викрадення таїни вогню, до навчання землеробства і мистецтв-ремесел. Небо уявлялося нашими пращурами не лише домівкою Вищих Сил, а й місцем, куди люди повертаються після смерті – раєм, постаючи таким чином важливим елементом культу предків.

Сонце вважалося центром світу та джерелом життя, символізувало небесну духовність, часто набуваючи образу й уособлюючи окремих богів. Його культ був всесвітнім. В Іпатіївському Літописові 1114 року вказується, що «Солнце царь, сын Сварогов, єже єсть Дажьбог». За іншими джерелами, богом сонця вважався Сварог. Володимир Шаян прослідковує у своїх санскритознавчих студіях, що найвище Небо в первісному варіанті звалося нашими пращурами «Свар» та «Сварог» і поставало священним звуком і словом. Український фольклор зафіксував міфопоетичне ставлення до Сонця – «Ока Божого», яке наділяється епітетами «святе», «праведне», «ясне», «красне», «прекрасне». Пізніше Сонце займає окреме місце в небесній ієрархії – поряд із Всевишнім, що видно з колядки, де за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний; а також із повчань Володимира Мономаха, котрий вказував на необхідність віддавати «ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві…». Сонце вважалося однією з іпостасей Господа, саме тому Великий Князь навчав: «Побачивши Сонце, прославте Бога з радістю!». Не випадково, затемнення сонця уявлялося викраденням світила темними силами, а тому це явище віщувало лихо. Примітно, що Христос у християнській традиції постає «Сонцем Правди», а київського князя Володимира Святославича охрещують в народі метафоричним прізвиськом «Красне Сонечко».

В колядках і народних піснях сонце, зорі, місяць одухотворяються, персоніфікуються, уявляються однією родиною, де сонце – жінка, місяць – чоловік, зорі – їхні діти. Сонце в українській міфопоетичній традиції зображувалося в образі «княгині», «красної панни», «матері», «вдови», тобто набувало рис жінки. Павло Чубинський записав колядку, в якій Сонце постає в образі богині-панни, котра вбирається за золотою стіною – тобто червоно-золотим небом на світанку. У народній уяві Сонце «грає», «жениться і танцює». На честь Сонця на схід орієнтували вівтарі у храмах та вхідні двері у селянських хатах.

Народна обрядовість також зберегла залишки культу Сонця, образ якого виявляється у формі ритуальної випічки: паляниці, калити, весільного короваю та печива; крашанки (особливо червоного кольору) або писанки, обрядових керамічних мисок, дівочих віночків зі стрічками (символ багатопроявності світла – рай-дуги) та жіночих головних уборів, поясів, намиста, весняних ігор з кружлянням «за сонцем», ляльки Купайла, святкування Різдва та Великодня, праздника «колодки» на Масницю, численних обрядодій родинного і календарного кіл.

Місяць – «нічне Боже око» – також глибоко вшановувався нашими предками, на молодика промовлялися особливі замовляння на здоров’я, лад, щастя і добробут. Місяць відіграє особливу роль в українському знахарстві завдяки місячній циклічності й магнетизму. Породжена культом цієї планети люнарна міфологія пов’язана із солярними міфами через основні бінарні опозиції – протиставляння верх-низ, світло-тьма, чоловіче активне творче–жіноче пасивне начало (китайське «янь-інь») тощо. Етнопсихолог Володимир Куєвда у своїй монографії вказує на те, що вареники та містерії з козою є неодмінними атрибутами святкування Щедрого вечора – свята народження Місяця, що його наші пращури йменували Дідом (Дідухом).

Зорі також відігравали особливу роль, адже все, що стосувалося Неба, було священним. Часто вони постають сестрицями або дітьми Сонця, так само як і душами людей. В українців існує навіть богиня Зоря-молода панна, що має відношення до роси, небесної вологи. Також говорять: «красна панна у церкву ввійшла, як зоря зійшла, так і засяяла». Особлива роль в українському світогляді належить і «великому сімейству» зірок – Чумацькому Шляхові. Подібні уявлення збереглися в традиційній культурі українців до сьогодні, приміром, при випіканні весільного короваю все ще примовляють: «Хороший коровай убгали, в середину місяць клали, а довкола – зороньками з райськими пташечками».

Віддавна гончарні, ткані, вишивані, мальовані, плетені, дереворізьблені та каменотесні предмети життєвого середовища українців оздоблювалися різноманітними орнаментами, що мають світоглядну семантику і композиційно складаються з найтиповіших елементів архетипового плану на кшталт традиційних крапок, зиґзаґів, кривульок, завитків, прямих і спіральних, ліній, кола, хрестів тощо. Серед основних груп і видів орнаментів (геометричного, рослинного, зооморфного та антропоморфного) дослідники вирізняють групу символів небесних тіл (сонця, місяця, зірок тощо), які звісно ж переплітаються і змішуються з елементами основних орнаментальних символів і мотивів. Центральне місце в таких композиціях зазвичай займають астральні знаки небесного вогню, зірок, сонця та місяця, пізніше трансформовані в квіти, зокрема – в поширені з легкої подачі французького парфюмера Анрі (Генріха) Брокаря наприкінці ХІХ століття космополітичні «ружі». Ще Сергій Колос наголошував, що пізніший традиційний орнаментальний мотив «повна рожа» походить не від квітки, а від зорі чи від сонця, тобто має солярну символіку, а не вегетативну.

Протилежність новочасних трансформацій – давньоукраїнські артефакти, на яких домінували динамічні композиції, що відтворювали вихорний рух колом із центральними опорами – розетками, колами, квадратами, сваргами, спіралями та ін. Найдавніші відомі нам графічні символи – спіраль, меандр, зиґзаґи, хвильки, паралельні насічки тощо, які досьогодні зустрічаються в народній орнаментиці українців, мають подібність до загальнопоширених астрономічно-календарних знаків фіксації розташування Сонця, Місяця та інших небесних тіл Всесвіту.

Як тут не згадати трипільську орнаментальну систему, яка має явно виражену космогонічну символіку. Так, за дослідженнями Вадима Щербаківського, Левка Чикаленка та Юрія Липи, сварга (свастя, свастика) – знак Сварога – та безконечник, що перетворився згодом у меандр, є найдавнішими елементами українського орнаменту. На думку визначного історика мистецтва Григорія Павлуцького, сварга – «один з найдавніших знаків віщування добра, бажання добробуту, одхилення нещастя» і ця точка зору нині підтверджена багатьма вченими. Згідно дослідника первісних культур професора Валентина Даниленка, релігійно-космогонічні системи східного навколосередземномор’я започатковуються в пізньому палеоліті (тотеми, образ Матері-Богині), набувають свого розвитку і переростають в космогонічні системи більш високого рівня (уявлення про космічного оленя, лося, бика, цапа, Велику Матір-Богиню та інші) на початку неоліту. Доктор археології Микола Чмихов вважав, що «космічний символізм орнаменту наголошує на наявності космічної моделі, що виникла за подібністю до стабільної суспільної організації» – посуд з однорідним орнаментом відповідав «взаєминам рівності первісного суспільства, а виділення домінуючого елемента орнаменту, який символізував сонце–небо–всесвіт, засвідчувало глибоке соціальне розшарування спільноти й розподіл посуду на «профанний» (для повсякденних побутових потреб) і «сакральний» (для церемоніальних, обрядових використань)». В трипільській орнаментиці втілено гармонійне поєднання мистецьких індивідуальних задумів майстра-творця з глибинними світоглядними концепціями індоєвропейської міфології. Її домінуючими мотивами (натуралістичними та стилізованими) є: бик або роги бика (часто з диском Сонця поміж ними) – символ Сонця; жіночі фігурки – образ Великої Матері-богині; символ Всесвіту з трьома планами: земля (змія) – Матір-Богиня-жінка (родючість) – небо (бик-Сонце).

У багатьох народів Сонце означалося колом із точкою всередині – як геометричне уявлення про центр світу в його динамічному аспекті, на протилежність якому земля символізувалася квадратом. Так звані «сонячні диски» – хрести в колі також мають відношення до символів вогню і сонця. Солярні знаки часто знаходимо у виразній формі на сорочках, рушниках, килимах, прикрасах-амулетах, різьблених скринях, сволоках та віконицях, полицях-«божницях», іконах-хрестах, писанках, мисках, розписах печей і стін хат, оздобленні вбрання, надмогильних знаках та ін.

Важливим елементом української орнаментики, що зберігся донині, є хрест як символ не лише аспекту родючості, активного чоловічого начала, а й небесного захисту. Різновиди хрестів – найдавніших астрально-космічних символів – зустрічаються ще на протонеолітичних та неолітичних пам’ятках буго-дністровської культури. В цьому контексті слід зауважити, що вертикальну лінію асоціюють із чоловічим началом, батьком, а відтак – Небом. Горизонтальна лінія віддавна і в багатьох культурах символізувала жіночий принцип, матір, а отже – Землю. Перехрестя цих двох ліній утворює хрест – переплетіння двох вселенських начал – і являє собою найпростішу модель світу, центр, де сходяться Небо і Земля. Конотація хреста широка – від означення життя, щастя, енергії, сонця до християнського символу космічного Христа і розп’яття Ісуса. Примітно, що в багатьох давніх культурах цей знак пов’язувався із сонцепоклонництвом, а тому аж до IV тис. н.е. вважався ранніми християнами язичницьким. Графічний вияв чотирираменного хреста мав своє продовження в шести- та восьмипроменевих «зорях», які символізували астральні тіла на небі, перемогу світла над темрявою, поставали оберегами у повсякденному житті наших попередників. На думку археолога Вадима Щербаківського, основні елементи орнаменту – «зорі, кільця (сонечка), очі», які зустрічаються на неолітичній передньоазійській кераміці, а пізніше – на грецькій теракоті, «мали в глибокій давнині своє магічне й... апотропеїчне значення, щоб відганяти нечисту силу, наврочування, погані очі... Скрізь вони служили то символами божеств (Сонця, богині Венери), то магічними апотропеїчними знаками». Саме ці функції – як відголосок культу сонця і як оберегові знаки – притаманні стилізованим солярним зображенням на творах народного мистецтва українців нашої доби.

Тож, як бачимо, розкриття автентичного значення орнаментів уможливлюється здебільшого завдяки міфологічним джерелам, реконструкції релігійних уявлень епохи і виявленню основних елементів архаїчних культів та обрядів. На думку новосибірського міфолога Валерія Евсюкова, пріоритетним напрямком досліджень в галузі «прочитування» давніх знакових систем є космогонія і космологія предків на основі їхнього первинного місця у стародавньому світогляді. Білоруська дослідниця Ірина Мячикова у своїй науковій монографії переконливо доводить, що дохристиянські традиції і магічні символи найдовше зберігалися у всій своїй повноті в традиційному народному орнаменті багатьох індоєвропейських народів, зокрема слов’ян і балтів (до ХІ ст.). Протягом історичного поступу форма символів передавалася від покоління до покоління практично незмінною, утім, її сакральний зміст спрощувався. Відтак, аналіз традиційної народної символіки веде швидше до пізнання історії народної культури, нації, аніж до вивчення первинної семантики неолітичних символів. І в цьому контексті міфопоетичні уявлення-бачення-знання наших пращурів, підтверджувані нині науковими космогонічними гіпотезами і концепціями, ще раз засвідчують етноісторичну тяглість, культурну самобутність і духовну непересічність українців.